Танець білої тополі - Надія Павлівна Гуменюк

на праву ніжку ставати: на пальчики зіпнеться, а п’ятку тільки хоче на землю поставити – і в крик. Уже й натирали, і парили, і компреси прикладали, а малому не кращає. Хай би Левко подивився, все ж таки біля такого дохтура стільки років прожив, щось, мо’, й навчився. Левко погодився. А коли хлопчик побіг обома ногами, до нього привели ще одного – з переламаною рукою. Перелом виявився складним, біля самого ліктика. Зажурені родичі вже записали малого у каліки довічні. Та Левко з Мандрикою і не таке бачили. За місяць малий вже розмахував рукою. Прийшов чоловік з вивихнутою рукою – возив пшеницю до млина, посковзнувся з міхом на плечі, крутнувся – і от на тобі. Пришкандибала навіть баба Мокрина, сільська травознайка, шептуха і повивальниця, зігнута у попереку так, що мало носом землі не торкалася. Левко не зовсім зрозумів: справді помочі шукала чи хотіла переконатися, що він щось таки тямить і зможе продовжити її знахарську справу.

Грошей люди не мали, щоб заплатити. Та в селі здавна було заведено віддячувати як не куснем сала, то грудкою масла, як не куркою, то десятком яєць. Залежно від складності і важкості вилікованої хвороби. Теж непогано. Як казав Тадей Мандрика, продукти – то найстійкіша міжнародна валюта. Міг би Левко з батьком за таку валюту безбідно прожити. Та й практика йому дуже потрібна була. Відчував, як за час, проведений вдома, стужився за своєю роботою, як під рожевою шкірою долонь щемить прихована енергія й аж проситься випустити, вивільнити її, віддати на добру справу.

Від людей нічого не сховаєш. Що б не сталося – звістка колами йде селом, як чарка за столом. Дійшла вона і до сільради. Грицик Бундик, чи то пак тепер Григорій Іванович Бундик, аж за голову схопився: на довіреній йому райкомом території процвітають забобони і чаклунство! Що скажуть у районі, коли дізнаються?! Він скочив у бричку і погнав схарапудженого коня до комсорга, який облаштував собі кабінет у школі. Вдвох поїхали до хати-читальні, що розмістилася («Тимчасово», – сказав Бундик) при сільській церкві. Власне, не в самому храмі, а в прибудові до нього, де досі самотньо доживав віку отець Петро.

Бундик заявив, що для попа три кімнати – завелика розкіш. І неоднозначно додав: «То ще баба надвоє гадала, що тут тимчасове – читальня чи опіум для народу». Маленький, худий, ніби тримався тільки божим духом, і сивий, як лунь, священик покірно сприйняв таке рішення. Забрав ікону з покутя, постіль, одежину, кілька мисок і перейшов у маленьку комірчину, в якій іще й досі стояв розписаний квітами дерев’яний куфер[38], придане з дівочого посагу покійної паніматки. Щоб поставити ліжко, куфер довелося б винести. В отця рука на те не піднялася. Склав до нього свої пожитки, на віко постелив постіль. Так і спав. Щоб переночувати і помолитися, місця вистачало.

Отець Петро якраз читав молитву, коли почув за вікном голосне іржання. Визирнув у вузеньке віконечко комірчини і вгледів бричку, що з неймовірною як для цього виду транспорту швидкістю наближалася до церкви. Він упав на коліна: «Господи! Спаси і сохрани!» Хтозна, що ще придумали ті двоє, що немилосердно шмагають коня. Може, і звідси його виженуть, а то й взагалі з рідної землі витурять.

Але їхали вони не до нього. Двома вихорами ввірвалися до хати-читальні. Задиханий, червоний від гніву, розкуйовджений і схарапуджений, як гнаний ним кінь, Бундик люто цьвохнув батогом біля самого Левкового вуха, замахнувся пужалном.

– Ти що ж це, гаспиде, робиш? Га? Ти що ж це, мать твою, – і завідувач хати-читальні, значиться, і відьмак-ворожій заодно? Та як про таке дізнаються у районі, нас усіх тут на порохно зітруть і за вітром пустять. Отако: фух – і нема. Ескулапа він із себе корчить! Ти вчився на нього? Документ у тебе є? А як нема, то сиди сидьма біля книжок і не рипайся. Бо не подивлюся ні на що, в поле відправлю землю орати або в ліс – дерева валити. У нас амбулаторія скоро відкриється, у районі буде лікарня, в області вже є. От там і повинні лікувати людей. Там! Чуєш? Спробуй тільки ще хоч раз! Тільки хоч раз спробуй! Я т-тобі…

Левко хотів було заперечити: це якась помилка, він ніколи не називав себе лікарем, ба навіть не думав про таке. Ну який же й справді з нього лікар? Але якщо можна допомогти людям, то чому б це не зробити? І виходить же в нього. Хіба ні? Хіба хтось скаржився, що після його допомоги не стало краще? Та за десять років він навчився у костоправа Мандрики стільки, що й інститут у цій справі не дав би більше. І дар Божий – діло не останнє, а Тадей говорив, що йому дано від Бога.

Але тут уже Платон гнівно нахмурив брови.

– Но-но! Ти кинь ці попівські та буржуйські штучки, Левку! Може, ще й молишся разом з отим пережитком минулого? І чудо природи із себе не корч! Теж мені – провидець, шаман-ворожій, доктор-самоук! Руки в нього особливі, настоянки з мухоморів проти радикуліту він робить. Будемо вважати це першим попередженням. Ще раз пошаманиш – зберемо комсомольські збори, вліпимо догану і з хати-читальні – на всі чотири сторони. Я ж тебе по старій дружбі, в пам’ять про брата твого Тимоша пристроїв, а ти… Думаєш, як грамотій, то й замінити тебе не буде ким? Знайдуться!

До чого тут шаманство і ворожіння? І хто б іронізував про Провидіння, але не Платон. Бо він таки мав би знати, що є над людьми вища сила і вона не обминула карою його родину та його самого.

Кажуть, що Платон мав тоді років сім. Його батька, Івана Репету, того літнього ранку страшенно розізлили сороки. Вони звили собі гніздо на високому осокорі біля хати Андрійчуків іще давніше, ніж Репета оселився у ній. Рядовий царської армії Репета ще тягав кулемета