Бережіть янголів своїх - Тетяна Брукс

Один-нуль на користь Майка!

Та мене все ще долали сумніви…

— Але ж мені доведеться виїхати до Америки! Кинути тут вас самих. Іванка. І взагалі, усі будуть вважати, що я Батьківщину зрадила…

— Ох, мамо… Ну що ти там зрадила? Нині вже весь світ їздить туди-сюди. Люди воліють жити там, де краще, а не там, де народилися. І що взагалі означає — зрадила? Ти нікому не продала ніяких секретів нашої Батьківщини. Не вкрала. Не вбила. Ти просто влаштовуєш своє особисте життя.

Рахунок — два-нуль!

— І мене ти не кидаєш. Я — дорослий одружений чоловік, здатний вирішувати свої проблеми самостійно. Все одно ми часто вже не бачимося, а телефонувати і звідти можна.

Уже — три-нуль!

— А раптом там буде погано, і життя не складеться? — чинила вже зовсім слабкий опір…

— А якщо не складеться, то завжди можна повернутися. Це ж не за радянських часів. Зараз люди вільно можуть пересуватися по всьому світу.

Чотири-нуль!

— Що це ти там рахуєш, мамо?

— Та так, нічого, спасибі тобі, синку…

Отже, Майк переміг, і приніс йому цю перемогу мій син. І я була цьому рада…

Просто вражає, як деякі події можуть змінити нас і наше ставлення до навколишнього світу. Ось ти раптом із замордованої життям і постійними неприємностями, не надто молодої жінки перетворюєшся… на королеву балу. Душу твою вже не гризуть сумніви й почуття невпевненості в собі. Вона підноситься вгору разом із мрією, радіє життю, сміється і тріумфує: «А-а-ах, яке прекрасне життя!»

Звичайна зала ресторану перетворюється на палац із білосніжними колонами й ароматами вишуканих страв. Він заповнений квітами та музикою. Навколо тебе — твої піддані. Вони дивляться на тебе із захопленням, а деякі навіть із заздрістю. Усі радіють разом із тобою і говорять тільки приємні речі.

І саме життя здається чарівним. Особливо якщо ця подія відбувається напередодні «старого» Нового року. Це свято саме по собі настільки неймовірно казкове, що лише підсилює це враження. А все чому? Так, тому, що знайшлася одна-єдина людина, яка, танцюючи зараз із тобою, дивиться на тебе із захопленням та любов’ю. (Ось і костюмчик став у нагоді.)

Для нього теж усе змінилося відразу. Він отримав свій приз. Він довго шукав його. І ось нарешті він тримає в обіймах Жінку, яку хотів собі за дружину. Він дивиться на неї, немов на найбільше багатство світу. Хіба не так ви почувалися в день вашого весілля?

Через день Майк вилетів. Для того, щоб поїхати за чоловіком, потрібно було отримати візу. А для цього треба було надати досить великий пакет документів і пройти цілу низку процедур.

Свято скінчилося, і на мене знову накотився страх. (Господи! Ну, яка ж я боягузка!) Так, і що тепер робити? А що коли він поїхав і ніколи більше не повернеться? Так і житиму з чужим прізвищем? І розлучення не отримаєш, усе-таки інтернаціональний шлюб. Навіщо мені все це треба було? Жила б собі спокійно, як усі. Так ні, заміж їй, бачте, захотілося…

Але подібні думки приходили до мене все рідше і рідше. Я постійно відчувала присутність мого янгола-охоронця, який, здавалося, посміхався мені й шепотів: «Ти молодець. Усе зробила правильно. Все буде добре». Це додавало мені сил. Я продовжувала ходити на уроки англійської і мріяти про краще.

Чоловік мій теж зовсім не давав приводу хвилюватися. Він телефонував і писав. Був дбайливим і тримав мене в курсі всіх просувань зі збору необхідних документів. Один із його дзвінків був особливим.

— Здрастуй, Поліно!

— О! Майку! Привіт!

— Я зібрав усі необхідні документи, — пролунало в слухавці, — і доправлю їх тобі спеціальним кур’єром. Сам я повинен буду виїхати у відрядження на три дні, тому писати тобі не зможу. Ти маєш зустріти кур’єра в аеро­порту Бориспіль у Києві, в п’ятницю о другій годині дня.

— А це буде чоловік чи жінка? — захвилювалася я.

— Я не знаю, тому ти повинна написати табличку зі своїм ім’ям англійською та російською мовами, щоб ця людина могла легко знайти тебе в аеропорту.

— Добре, я все зроблю, — відповіла я, і серце моє сповнилося радості. Він кохає мене! Він поспішає забрати мене до себе!

Несподівано згадала, як під час вечері на честь заручин, коли я висловила деякі сумніви з приводу його любові до мене, Майк сказав:

— Якщо подивитися на глобус, то твоє місто і моє, в якому я живу, знаходяться на протилежних точках Землі. А це означає, що, прилітаючи до тебе і повертаючись додому, я роблю навколо Землі повне коло.

— Ну, в принципі, так, — відповіла я, дивуючись, що він з’ясував навіть такий момент. Це ж треба!

— Ну так от. Чи багато ти знаєш жінок, заради яких чоловік, щоб побачити кохану, облетів би Землю тричі?

Подумавши над цим аргументом, я зізналася собі, що особисто я не знаю жодної такої жінки. Ні, тепер, звісно, є одна…

У п’ятницю о другій дня я стояла як тичка у бориспільському аеропорту. В руках у мене був плакат, склеєний з двох альбомних аркушів. Один альбомний аркуш мені здався надто маленьким і тому ненадійним. На цьому чималого розміру плакаті великими друкованими літерами красувалося: «Polina Smith» та «Поліна Сміт». Тримала я цей транспарант із гордістю, високо над головою. Мене анітрохи не бентежило, що ні в кого не було таких плакатів. В основному, люди тримали листочки, вирвані з шкільного зошита чи блокнота-щоденника, на яких скромно ручкою або простим олівцем було написано ім’я людини, яку зустрічали. Люд, проходячи туди-сюди, звертав на мене навіть забагато уваги. Точніше, на мою «табличку». Вони підходили ближче, дивилися спочатку на ім’я, потім на мене, якось безглуздо посміхалися і відходили. Іноді я бачила, як вони показували на мене своїм знайомим, багатозначно крутячи пальцем біля скроні. Я і на ці маніпуляції уваги не звертала. Головне — не пропустити кур’єра.

І тут я побачила його! Він проходив через турнікет. Виглядав утомленим, але щасливим. Посміхався, і в очах у нього грали бісики!

— Майк?!