Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Чінгісхан - Василь Григорович Ян

Чінгісхан - Василь Григорович Ян

Читаємо онлайн Чінгісхан - Василь Григорович Ян
class="book">Шість джигітів помчали в усі кінці туркменських загонів, які розсипалися по горбах. Коли військо почуло ім’я Кара-Кончара, всі стрепенулись і загомоніли. Хто не чув ім’я Кара-Кончара, грози Хорасана й Астрабада! Ніхто не гадав, що цей мовчазний, чорний вершник на стрункому рудому жеребці є сам безстрашний і невловимий джигіт каракумських рівнин.

Кара-Кончар підскакав до туркменів, викликав кількох вершників і, коротко виклавши план бою, повів три тисячі вершників за горб, де він повинен був, причаївшись, чекати на татар.

Джелаль ед-Дін на вороному жеребці вихором підлетів до кара-китаїв. У повстяних малахаях, на маленьких кошлатих конях, вони чекали безладним натовпом, наїжившись короткими списами.

— Молодці кара-китаї! — гукнув до них Джелаль ед-Дін. — Ви гірські барси, ви найхоробріші в бою! Ось перед вами табір боягузливих бродяг. Вони, як нічні злодії, розграбували нашу багату здобич. Вона належить тільки нам, господарям цього степу. Нападайте на них і беріть у таборі все, що хочете!

Кара-китаї заворушились і риссю рушили до табору татар» Курява заклубочилася над ними, і, в міру того, як вершники прискорювали скачку, їхні дикі зойки посилювались, поки не злились у суцільне ревіння.


Хорезм-шах Мухаммед, відгорнувши довгі поли соболевої шуби, зручно сів на килимі і гриз міцними білими зубами лапку дикої качки. Другу лапку об’їдав шейх-уль-іслам, єдиний з шахського почту, що удостоївся честі сидіти на маленькому килимі напроти падишаха. Навіть учасник всіх його походів Тимур-Мелік, улюбленець шаха, «руків’я його меча і щит його спокою», і той стояв, схрестивши руки на животі і слухав глибокодумну бесіду Мухаммеда з білобородим главою духовенства, що виявив бажання бути супутником шаха у поході, щоб увесь час молитися аллахові про дарування йому перемоги.

Хорезм-шах жартував, зрідка позираючи в бік противника, який збирався в степу окремими загонами. У тихому ранковому повітрі добре було видно, як стрімко проносились вершники між окремими частинами, як виблискували їхні круглі металеві щити.

Одна група монгольських молодців вилетіла наперед. Вони зіткнулися з кипчацькими джигітами… Високо злітали і падали блискучі мечі… Один воїн упав, кінь з сідлом, яке збилося під живіт, незграбними стрибками помчав степом, підкидаючи задніми ногами.

Потім почався наступ. Кілька кінних загонів кипчаків помчали жовтою рівниною.

Шах поклав качку і крикнув:

— Беки, наступайте! Аллах вам підмога!

З наказу шаха кипчацькі загони, наміряючись обхопити монголів, почали витягуватись, вигинаючись, наче руки. Але монголи і не намагалися вислизнути з утвореного кільця.

Від табору відокремився перший загін монголів. Тисяча зімкнутих вершників, по сто чоловік у ряду, кинулись на маленьких кошлатих конях, покритих залізними і шкіряними панцирами. Вони неминуче повинні були прорвати неструнку, хитку лінію кипчаків, які розтягнулися широко по степу.

— Кху-кху-кху-кху! — лунав звіриний рев монголів.

Від табору одірвалася друга тисяча і покотилася степом. На сонці спалахували яскравим блиском сталеві шоломи, металеві щити і трохи вигнуті мечі.

Шах з вершини горба бачив, як від загальної маси монгольських військ одривався загін за загоном і нестримно мчав уперед з хриплими криками «кху!»

Кипчаки заметались. Крайній загін повернув до табору грабувати монгольські обози. Але від табору відокремилася ще одна тисяча і так само легко й рівно понеслася вбік і перерізала шлях кипчакам. Обидва загони зчепились.

Густа хмара куряви огорнула місце бою. Звідти стали вириватись окремі кипчацькі вершники і, припавши до кінської шиї, мчали в степ.

— Нічого подібного я не бачив ніколи! — вигукнув, встаючи, шах. Він тривожно намотував на палець кінець бороди, впиваючись очима в далечінь.

Чотири загони монголів, один по одному, у стрункому порядку взяли напрям на середину розгорнутих військ шаха, на той горб, де був Мухаммед із своїм почтом.

Усе ближче вибухами лунали монгольські вигуки: «Кху-кху-кху!»

Хто зможе спинити цю лавину? Мухаммед оіглянувся. Тимур-Меліка поруч з ним уже не було. Скочивши на коня, він помчав у напрямі битви.

Найкращі, випробувані кипчацькі загони кинулися назустріч монголам. Ті затрималися лише на якусь мить, щоб прорубати собі прохід, і понеслися далі до горба, де стояв Мухаммед.

— Коня! — заревів шах. — Коня! — і, не чекаючи, поки його почують, він прудко збіг до підніжжя горба, де два конюхи тримали за повіддя гнідого жеребця з червоним хвостом.

Шах скочив на свого коня і подався в степ. За ним кинувся його почет, дзенькаючи доспіхами, збруєю і бубонцями.

На горбі лишився зім’ятий килим з мідними блюдами, золотими чашками і розсипаними ласощами. Вітер метляв кінець строкатого шовкового достархана. Тільки один із близьких осіб шаха не встиг утекти. Це був сивобородий шейх-уль-іслам. Він звалився з коня, коли весь почет навскач помчав за Мухаммедом. Імам зійшов на горб, поправив килим і став на коліна. Порившись у зборках серпанку свого білосніжного тюрбана, він витягнув овальну золоту пластинку.

Коли до горба підскакали монголи, троє начальників і старий перекладач зійшли на його вершину. Один — молодий, з похмурим обличчям, чорними очима і вузькою чорною бородою. Кінець її, заплетений косичкою, був закинутий за ліве вухо. Другий — старий, важкий і огрядний монгол із скарлюченою правою рукою, обличчя пересічене навскоси багровим шрамом, від чого одне око примружене, а друге, вирячене, допитливо вдивлялося в усе навколишнє. Третій — високий, сухорлявий, весь покритий стальним панциром. Це були старший син Чінгісхана Джучі і двоє вже уславлених у Китаї полководців — одноокий Субудай-багатур і сухорлявий Тохучар-нойон. Імам все ще перебував у молитовній зосередженості, б’ючи земні поклони. «Він — служитель бога», — сказав перекладач. Імам підвівся, склав руки на грудях і, зігнувши спину, дрібними кроками підійшов до одного з монголів.

— Уже три роки я вірний слуга повелителя всесвіту, Чінгісхана, — покірливо сказав він і простягнув монголові золоту пластинку. — Щомісяця я посилав з

Відгуки про книгу Чінгісхан - Василь Григорович Ян (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: