Чінгісхан - Василь Григорович Ян
Коли ріка звільнилася від криги, розвідники знайшли броди, і всі загони переправились на другий берег.
Безлюдний степ, де-не-де вкритий горбами, розлігся безмовний і загадковий. Керуючись ледве помітними стежками, загони йшли на схід. Вони трималися більш скупчено, вже готуючись до скорого бою.
В одній долині серед кам’янистих пасом виднілися чорні юрти. Вони, очевидно, були залишені під час поспішної втечі. Повсть, жіночий одяг і старі килими валялися вздовж дороги. Тут же лежав чоловік з двома чорними косицями над вухами і жовтим вузькооким обличчям; Його вицвілий, довгий до п’ят, синій одяг був посічений. Далі валялася двоколісна гарба, що впала набік.
Розвідники, піднявшись на горби, знаками показували вбік. Військо повернулося, розгортаючись півколом.
Вершники перейшли на рись і знову притримали коней. Перед ними розлягалася сіра рівнина, немовби всіяна темними ганчірками. Кінь, осідланий, але без вершника, блукав по рівнині.
— Поле битви! — сказали воїни. — За допомогою аллаха вічного скінчилося їхнє життя.
— Хто ж їх побив? Хто вирвав із наших рук здобич? Де їхні стада, їхні коні, їхні верблюди?
Загони попрямували через поле, всіяне трупами. Здалеку ганчірками здавалися тіла, порубані мечами, пробиті стрілами і списами. Вони лежали й поодинці, і десятками. З декого знято було одяг і чоботи.
Вершники розсипались по полю, підбираючи хто загублений меч, хто круглий щит або спис.
Хорезм-шах їхав полем задумливий, накручуючи на палець завиток чорної бороди. Близькі особи а його почту стиха перемовлялися.
— Битва тут точилася вперта. Полягло кілька тисяч меркитів. Нікому з них не давали пощади, поранених добивали…
Примчав вершник і крикнув:
— Я знайшов живого меркита. Він може говорити.
Хорезм-шах пустив коня навскач. За ним помчав почет.
Меркит сидів біля підніжжя горба. Коло нього навпочіпки присіли кипчаки і розпитували його. Голова у меркита була вибрита від лоба до потилиці і залита кров'ю.
Хорезм-шах осадив коня.
— Що він каже? Якого він племені? Хто їх перебив?
Меркит із стогоном і плачем почав розповідати:
— Наш народ був великий народ, а його вже нема! Звався він меркити. Наш хан був — Тукту-хан… Він утік разом із сином, Холту-ханом, славетним мисливцем. Ніхто влучніше і далі за нього не пускав стріли. Обидва хани говорили простим воїнам: «Тікайте разом з нами від гніву червонобородого Чінгісхана: він вирішив з корінням вирвати плем'я меркитів… На заході, позад солоних озер, до самого моря простяглися кипчацькі степи, там знайдеться місце і для нас. Ми побачимо багато трави, улюбленої биками, і густий очерет; там табуни наші знову почнуть плодитись і розмножуватись. Кипчаки не відмовлять нам у милості і дозволять нам їсти з ними з одного казана і пити з одного бурдюка…» Так говорили хани. Що нам залишалося робити? Позад нас була смерть, спереду — привілля і радість. А за нами гналися два злісних пси, встромивши носи в наш слід. Цих псів нацькував старший син червонобородого — Джучі-хан, і звуть оцих псів: Субудай і Тохучар-нойон…[73] Ми тікали швидко, як могли… Ми хотіли, щоб сліди наших коней загубились у кам’янистих гобі і в червоних пісках. Але коні охляли, копита їхні потріскались і не було більше в них колишньої прудкості… Як розлючені, напали монголи[74] на нас. Нам ніде було рятуватись, коли на нас накинулись двадцять тисяч монгольських вершників»' Ріка Іргіз розлилась, по ній пливли крижини,» коні загрузали в набухлій землі… Нема більше великого народу меркитів! Одні загинули на цьому полі, порубані монголами, інших вони погнали в полон… Сміється рудий Чінгісхан, сидячи на купі повстин у своїй жовтій юрті! Загинула стародавня слава меркитів! Лишилася живою тільки одна зрадниця з роду меркитів, молода ханша, красуня Кулан! Чінгісхан взяв її собі за останню дружину…
Кипчаки стали кричати:
— Веди нас на цих розбійників! Ми з ними розправимось! Вони недалеко! Вони не можуть швидко гнати биків і полонених. Ми відіб’ємо у них здобич…
— Ми швидко їх наздоженемо! — сказав хорезм-шах і наказав сурмачам скликати вершників, які, розбрівшись по полю, здирали одяг з порубаних меркитів.
Розділ другий
БИТВА З НЕЗНАЙОМИМ ПЛЕМЕНЕМ
— Чи знаєш ти, батечку, що сказав Заль богатиреві Рустему: «Ворога не можна вважати нікчемним і безпорадним».
(З старовинної перської пісні)Військо йшло всю ніч. Зробили тільки дві короткі зупинки, щоб підгодувати коней.
На ранок степ огорнувся туманом. Окремі загони загубили один одного. Тонкими тужливими голосами, наслідуючи виття вовків та шакалів, перегукувалися розвідники.
Свіжий вітер погнав розірвані клуби туману. На золотистій смузі неба біля обрію показалися гребені горбів. Під ними миготіли незліченні вогники багать, і все виразніше видно було групи вершників, верблюдів і навантажених возів на величезних високих колесах.
