Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Одначе коли загроза націоналізації землі постала нині реально, то — ні сіло ні впало — Семиренки, Ханенки, Григоренки, Терещенки, Харитоненки, Демченки, Яневські, Тарнавські, Скоропадські, Кочубеї, і навіть сам граф Бобринський — визнали, нарешті, себе теж українцями! А херсонський Хренніков — так той навіть оголосив, що по правді його прізвище зовсім не «Хренников», а — «Хрінників»: не від російського «хрена», а від українського «хріну». А вони ж, ці земельні магнати та промисловці, володіють на Україні мало не половиною орних земель і мають багатомільйонні рахунки у закордонних банках. Забереш у них землю на Україні, то й плакали тоді для розбудови економічного життя в майбутній українській державі ті золоті мільйони по закордонних банках! Тим паче що на перевірку всі ці пани виявились і справді щирими українцями: читали замолоду українських поетів, позбирали коштовні колекції національних реліквій, кохаються в народному мистецтві — килимах, гончарстві або мережках і навіть самі вдягають інколи гарну вишивану українську сорочку, — вдома, звичайно, під шотландський клітчастий халат. Що ж це виходить? Що буржуазія в українській нації таки є?

Поза тим що професор не міг допустити руйнування його оригінальної наукової концепції, — що українська нація безбуржуазна, — як же тепер бути на шляху будування української державності? Як поєднати демократичні перетворення, потрібні для привертання симпатій основного контингенту нації, з непорушністю інтересів цвіту нації? Адже волю «національної еліти» національна Центральна Рада має вволити передусім!

Це питання хвилювало Грушевського і особисто. Все ж таки був він у Києві власником будинків на Паньківській та Бібіковському і дачі з невеличкими ґрунтами — під Києвом, у Китаєві. Мав також непогану віллу у Львові та «літнівку» з садками і нивками у Криворівні, під Косовом у Галичині…

Певна річ, що найкращу відповідь на це питання можна дістати тільки в митрополита, що мав чималий досвід землепорядкування — ім'ям інтересів церкви і пастви — над усіма вгіддями єзуїтських монастирів. Та й особисто володів маєтками у Карпатах загальною площею більше, ніж мав землі в особистій власності сам австрійський цісар. Бо, бувши отець Андрій князем церкви в Австро–Угорщині, був граф Шептицький заразом і одним з найбагатших земельних магнатів на території цілої Західної Європи…

— Що ж, — сердито пирхнув ще раз Грушевський, — не будемо марнувати час. Прошу, панно Софіє, зачитайте мені тимчасом вранішню інформацію.

Чарівна секретарка підійшла ближче до столу, але спинилась за два кроки: професор не любив, коли студенти підходили надто близько, виказуючи тим нахил до панібратства, — і почала доповідати стоячи: шеф не терпів, щоб підлеглі перед ним сідали, нехай підлеглі будуть і жінки.

Та інформації згладили зморшки на лобі в Грушевського.

Розбуркана революцією Україна пробуджувалась до повнокровного національного життя. Звідусіль — з Правобережжя, Лівобережжя, навіть Слобожанщини — надходили численні повідомлення про самосильну розбудову культурного українського побуту. Не було на Україні повіту, де б не організувалися вже «просвіти» — з неодмінними співочими і театральними гуртками. По містах, а подекуди й по селах, самочинно — всупереч вказівкам Тимчасового уряду — самоукраїнізувалися школи й виникали «українські юнацькі спілки». Продуценти цукру — цього білого українського золота — утворили союз «Укрцукор» з емблемою: біла голова цукру на жовто–блакитному полі; українські цукрозаводчики особливо гаряче вітали Центральну Раду, сподіваючись на її батьківські турботи про потреби українських національних промисловців. Всеукраїнський собор церковнослужителів теж вітав, повідомляючи про вирішення перевести службу Божу з старослов'янської на живу українську мову і проголосити автокефалію православної церкви на Україні.

— Маємо медовий місяць українства, панно Софіє, га? — Грушевський молодецьки підморгнув до секретарки, зняв пенсне і покрутив ним у повітрі, що було в нього ознакою особливо доброго гумору.

Та найголовніше було попереду.

З усіх фронтів війни, з військових залог по великих містах України, а також і з окремих частин у гарнізонах Петрограда, Москви, Риги, Саратова, Царицина, — надходили повідомлення про утворення «українських національних рад» — для керівництва самоорганізацією вояків–українців. Телеграми вимагали, щоб усіх солдатів та офіцерів–українців відкликати негайно з усіх фронтів на Україну для оборони національних інтересів українського народу.

Софія Галечко поклала стосик депеш на стіл.

— Прошу пана професора: ось депеші з війська!

Все це було пречудово, і голова Центральної Ради весело поблискував очима, гортаючи картки депеш та мугикаючи під ніс:

— Дозволите, пане професоре, київські інформації?… Першотравнева демонстрація щойно ся скінчила. Демонстранти, в числі близько дев'ятдесят тисяч пройшли мимо Думи і рушили собі на околиці — задля завершення святкування по домівках.

Ах, так! Сьогодні ж день Першого травня! Вперше на території колишньої Російської імперії це свято відзначається вільно, без козацьких нагаїв!.. Грушевський з презирством скривив губи. Перше травня було святом міжнародної солідарності трудящих, а професор вважав, що міжнародній солідарності повинно передувати ще здобуття солідарності національної, тобто — єднання всіх шарів однонаціонального населення, незалежно від соціального стану кожної людини зокрема.

— Як же відбулася демонстрація? — обережно поцікавився він, уриваючи бадьоре наспівування. — Чи взяли в ньому участь українці? Чи не трапилось якогось ексцесу?

Дійшла секретарка знала, чого передусім чекає шеф, і тому заспокійливо поінформувала:

— Як пан професор того і жадали, жоден жовто–блакитний стяг не замайорів над лавами загальної демонстрації. Національно–свідомі українці святкували собі окремо біля Святої Софії, із співами і танцями. — Грушевський задоволено пирхнув: браво! Це вже була неабияка перемога! — Лозунги над демонстрацією були: «Хай живе свобода!», «Довіряємо Тимчасовому урядові!»… Але, прошу пана професора, —