Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

— Окремо? Яке нахабство!

— Так, прошу пана професора, — винувато підтвердила секретарка, немов визнавала свою вину за таке неподобство. — На чолі з організаціями заводу «Арсенал» та Третього авіаційного парку і з окремими гаслами на прапорах, пане професоре!

— Які ж то гасла?

— «Хай живе міжнародна солідарність пролетаріату!», «Вимагаємо восьмигодинної робочої днини!», «Земля — селянам!», «Фабрики — робітникам!»…

— Так багато гасел? Але ж то ціла програма!

— І ще одне гасло, пане професоре: «Хай живуть Ради!».

— Хе!.. Ради! Живуть! Хай!..

Це вже було занадто! А в Радах — хто? Пролетаріат. А пролетаріат — хто? За категоричним твердженням професора Грушевського, українського пролетаріату не було: пролетаріат на Україні був або російський, або поросійщений. Таким чином, Ради депутатів, на думку професора Грушевського, може, й мали якийсь демократичний сенс на Московщині, де був свій, з москалів, пролетаріат, але на Україні вони — тільки ще один спосіб поросійщення, нехай ї «революційного». До біса з тими Радами депутатів!..

— Дозвольте, пане професоре, далі? Більшовицька колона співала українську пісню «Шалійте…»

— Профанація! — скрикнув Грушевський. — І провокація! — Він навіть загилив кулаком об стіл. — Складіть прокламацію до населення про те, що більшовики підступно вдаються до українського пісенного слова!

— Гаразд, пане професоре!

— Хто там у них — нагадайте — веде провід?

— Голова міського комітету — Юрій П'ятаков. Печерського, найбільшого, — Іванов…

— Кацапи!

— Газету редагує Крейсберг…

— Жид!

— Ще значно відомий керівник більшовицької фракції в Центральному бюрі професійних спілок міста Боженко.

— Боженко — це українське прізвище! Він не може бути більшовиком. Прошу перевірити!

— Гаразд, пане професоре!

— П'ятаков? Який це П'ятаков? — Прізвище П'ятакова було Грушевському наче по знаку. — Чи не з тих П'ятакових, що будують цукроварні в пана Терещенка?

— Перепрошую пана професора! На завтра ся поінформую.

Та Грушевський додаткових інформацій вже не потребував. Він пригадав і сам. П'ятакови ж були майже його сусідами: через квартал від Паньківської на Кузнечній стояли аж два добрячі будинки П'ятакових — ще й з «доходними» флігелями в дворах! Кузнечна, п'ять і Кузнечна, три: Леоніда Тимофійовича і Данила Тимофійовича, братів. Леонід Тимофійович, інженер, — заступник голови київського філіалу «Імператорського російського технічного товариства» — власник першого в Києві автомобіля. А з Данилом Тимофійовичем Грушевському доводилось зустрічатися часто: обидва вони — члени правління київського «Товариства домовласників». Аякже — відомі на весь Київ брати П'ятакови! «Отці города», поважні дідугани! І ще п'ятеро молодих: Сашко, Мишко, Льонічка, Юрочка і Ванічка. Сашко, тобто Олександр Леонідович — «октябрист»; Мишко, тобто Михайло Леонідович — «конституційний демократ»; Ванічка, Іван Леонідович — монархіст; і Юрій Леонідович — соціал–демократ, ще до війни подався на еміграцію, в Японію та Швейцарію либонь. Ху! Та певне ж — це він, соціал–демократ! Був, правда, меншовиком–плехановцем, але ж, дуже можливо, що перекинувся тепер і в більшовики!..

— Так, так! — скривився Грушевський. — «Хай живуть Ради!» Цікаво, дуже цікаво! Ха–ха! Ви, панно Софіє, можете занотувати… Ні, ні! — спинив він рух секретарки до блокнота. — Занотуйте це до вашого студійного зошита, в лекцію по частині шостій історії України, до параграфа сто дев'ятнадцятого, що має назву «Ідеї народності, початок демократизму»: ще один аргумент із живим прикладом за те, що класового почуття нема, ідея класовості є ефемерією, а класову боротьбу вигадали Карл Маркс та Фрідріх Енгельс… Прошу. Немає за що…

Галечко нашвидкуруч зробила стенографічний запис академічної вказівки професора.

— Але, якщо пан професор дозволить, — таємниче мовила вона потому, — мушу повідомити, що в комітеті більшовиків не гаразд, і про це знає вже ціле місто!

— Не гаразд? — пожвавішав Грушевський. — А що таке?

— Вони так і не можуть прийти до згоди поміж себе, пане професоре!

— Дуже цікаво! Які ж зараз незгоди?

— Більшовицький центр у Петрограді скликає партійну конференцію, і Ленін вже оголосив тези своєї доповіді для цієї конференції. їх так і прозвано: «Квітневі тези»…

— Ну, ну?

— Ці ленінські тези підтримують більшовики і по багатьох українських містах. У Харкові, Катеринославі і особливо в Донецькому вугільному басейні. У місті Горлівці, наприклад, ленінські тези схвалила місцева партійна конференція аж із тисячі і двох соток більшовиків…

— Хе! А хто ж там керує… більшовиками?

— На Донеччині, прошу? Якийсь слюсар, на ймення Ворошилов Клим, із Луганська…

— Слюсар! А прізвище немовби українського пня…

— Київські більшовики теж ладні підтримати Ленінові тези. Принаймні за них гаряче обстоює один із керівників київського комітету, якийсь Петров, він же — Савельев, він же, здається, — Ветров, він же — Макс…

— Забагато прізвищ для однієї людини! — сердито пирхнув Грушевський. — Чи він хоче підперти ті тези аж чотирма прізвищами, щоб було певніше?

— Так, прошу пана професора; прізвище він має одне, а решта — партійні псевдо. Петров — Савельев — Ветров — Макс до революції діяв у підпіллі то на одному заводі, то на другому, то…

Грушевський урвав