Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Як же за такого стану встояти на ногах? Як здійснити політичну програму, яка б була національно–українською, а партійно–кадетською? Яким способом гарантувати ствердження української державності, щоб була вона, по–перше, державністю, по–друге, — українською, а головне, — відповідала прагненням і потребам національної еліти, тобто кіл національно–свідомих, поміркованих, статечних, маєтних на своїй рідній землі? Бо тільки ця частина нації, вважав професор Грушевський, є «сіль землі», тобто — здатна й спроможна стати основою держави, а не якісь там гольтіпаки та перебенді — без нічого святого в душі, крім мрії про шматок хліба, і вже, певна річ, не якісь там перевертні чи зайди–чужинці.

От чим був заклопотаний зараз голова Центральної Ради. От чому він одривався думками від своєї невідкладної праці. Адже речником національної еліти і солі рідної землі вважав саме себе професор української історії Грушевський.

Грушевський дожував бороду — він починав жувати з кінця і потроху доходив аж до основи, підтягаючи підборіддя до рота, — тоді розпустив її широко, майнув величезними стріхатими бровами, поправив пенсне на носі — і подзвонив.

Ту ж мить двері прочинились, і поріг переступила дівчина.

І це була дівчина неповторної вроди.

Чорне, двома крилами крука розкинуте на два боки волосся було в неї з потилиці коротко підстрижене під німецьку «бубікопф», але підбите спереду, над білим мармуровим лобом, невеличким задьористим чубчиком. Такі ж чорні, шнурком витягнуті брови відтіняли це античне чоло знизу, і з–під них, прикриті густими й неправдоподібно довгими, одначе зовсім натуральними віями, миттю блискали і зразу ж меркли — щоб за мить знову блиснути і знову померкнути — двійко швидких, гострих, але заразом і томних очей. Маленьке, але міцне та круте — вольове підборіддя завершувало цей чарівний образ бездоганним овалом матових щік. І посаджена ця виточена голівка була на в міру довгу і в міру тонку шию — гордовитим, сповненим краси і гідності рухом.

Така неземна або, вірніше, — саме земна дівоча краса сама по собі була вища від усяких похвал, але ще яскравішою виглядала вона проти потворності довгобородого карлика перед нею. Дід Грушевський і справді був кап у кап пушкінський Чорномор — «твой оскорбитель, волшебник страшный Черномор, красавиц давний похититель, полночных обитатель гор». Він мав такий же гулястий череп, такий же був присадкуватий та клишоногий.

Зодягнута дівчина була у військовий мундир — сіро–зелений австрійський френч, на ногах мала високі шнуровані гонведські бутси, і тільки коліна їй прикривали не рейтузи чи галіфе, а жіноцька, такого ж сукна, що й френч, коротка спідниця.

Справді, таку «Людмилу» ризиковано було б залишити наодинці зі сластолюбним Чорномором, коли б це справді був Чорномор, а не професор Грушевський, та ще коли б земна красуня не гидувала б взагалі мужською статтю, бувши лідером київського, а перед тим — львівського, а ще перед тим — віденського клубу амазонок–чоловіко–ненависниць.

Це була відома Софія Галечко — нині особиста секретарка голови Центральної Ради, а перед тим — аспірантка професора Грушевського в Львівському університеті. Але з перших же днів війни щира українська патріотка покинула студії в університеті і стала до лав легіону «Січових стрільців».

Легіон «Українських січових стрільців» — УСС, або «усусів» — був, як відомо, утворений при самому початку війни в складі австро–угорської армії з благословення австрійського цісаря Франца–Иосифа. Утворив його «Союз визволення України» — СВУ, — організований в переддень війни з українських соціал–демократів та українських соціалістів–революціонерів, одначе з ініціативи трьох зовсім позапартійних на той час найпалкіших українських патріотів. Ці троє були: ідеолог українського національного відродження по обох берегах Збруча, професор російського підданства, але австрійської служби, Михайло Грушевський; провідник українського національно–релігійного руху та покатоличення української нації і на схід від Збруча, в той час як він сам був главою української греко–католицької церкви від Збруча на захід — уніатський митрополит, отець граф Андрій Шептицький; і блискучий офіцер імператорської гвардії та царської ж крові, наймолодший з династії правлячих в Австро–Угорщині монархів Габсбургів, — принц Вільгельм Габсбург. «Союз визволення України», другого ж дня по його фундації, був політично санкціонований та фінансово підтриманий австро–угорським урядом — з метою організації боротьби за відірвання східних земель України від Російської імперії та прилучення їх до західних земель України в Австро–Угорській імперії. Ерцгерцог Карл Габсбург — після вбивства в Сараєві сина імператора Франца–Йосифа Рудольфа, що стало нібито приводом до початку світової війни, — став престолонаслідником і мав невдовзі перейняти скіпетр від свого старезного, на схилі віку, батька, а молодший Вільгельм залишався, таким чином, без династичних перспектив, тому й претендував посісти трон бодай українського короля. В ім'я цього він і змінив ім'я Вільгельм на Василь, а прізвище прибрав Вишиваний — відповідно до прізвиська, яке вже дістав у народі за те, що завжди ходив тільки у вишиваній українській сорочці, демонструючи цим свою монаршу прихильність до національної української емансипації.

Саме в зв'язку з цими скандальними та крамольними проти Російської імперії фактами професор Грушевський — якого початок війни між Росією та Австро–Угорщиною нагло заспів не в Австро–Угорщині, у Львові, а на теренах Російської імперії, — і був негайно позбавлений права проживати на батьківщині в Києві та висланий за межі України в північні російські губернії.

Саме в зв'язку з цим і митрополит Шептицький — тільки російська армія здобула Львів, де на горі Святого Юра містилася резиденція глави уніатської церкви, — був негайно взятий під почесний, відповідно до його високого стану князя церкви, арешт і переміщений — з відданням належних пошан, бо мав родинні зв'язки з династіями Габсбургів в Австро–Угорщині