Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
Благий вітерець приніс ще відгомін пізнього співу до хати Брилів: сюди, на Печерськ, звідкілясь аж з нагірного міста.
Співалося хором «Заповіт».
Спів линув з Великої Підвальної, номер двадцять п'ять, з приміщення першої, від революції, української гімназії директора Науменка. В просторих класах парти були зсунуті геть під стіни, просто на підлогу накидано горами торішнього пахучого сіна, і на сіні — покотом, по півста в кожній кімнаті, — лежали, сиділи навпочіпки, а декотрі примостилися по підвіконнях розчинених у весняну ніч широких вікон — хлопці–молодики.
І півтисячі юнаків, кожний од сили шістнадцяти–сімнадцяти літ, виводили побожно, як у церкві на молитві:
Як умру, то поховайте мене на могилі, Серед степу широкого, на Вкраїні милій…Їм, певне, рано ще було вмирати — тільки ж виходили в світ! Але всім серцем своїм молодим вони любили свою рідну батьківщину, землю батьків і дідів, свій народ — скривджений і знедолений, знеособлений і ображений — і вони хотіли жити для свого народу і віддати йому своє життя. Тільки вони ще не знали, як це зробити. Тому так і співали. Не про смерть був цей спів, а про життя. Бо про життя, віковічне життя свого народу, написав поет ці слова, — і в ці слова, в слова улюбленого поета–борця, вони, молодики, вкладали всю свою любов до рідної батьківщини, до милої України…
В класах першої української гімназії співали гімназисти, реалісти, семінаристи, учні міських вищепочаткових шкіл: їх скликано з усієї України від Слобожанщини до Карпатських передгір'їв, від Чорного моря до Брянської пущі сюди, в столицю Київ, на всеукраїнське віче середньошкільників. Юнацьке віче мало зародити широкий молодняцький національний рух. Найпершим, невідкладним завданням було: школу на Україні зробити українською, навчати в школі рідною мовою і вивчати в ній рідну літературу та історію рідного відроджуваного народу.
Все це були юнаки шістнадцяти–сімнадцяти років — старших не було: старших віком вже покликано до армії, на війну. Батьки цих юнаків — майже поспіль усіх — жили по селах розлогої України, а вони, навчаючись, тулилися по містах і містечках по пансіонах чи учнівських квартирах. Батьки їхні були сільські вчителі, службовці цукроварень, земські лікарі, землеміри й агрономи, управителі панських маєтків, попи провінціальних парафій, урядовці поштового відомства, дрібні крамарі, ремісники та всякий інший служилий люд — одною ногою в місті, другою — на селі.
Вони, ці молодики, як і їхні батьки, запалені були нині нестримним бажанням — будувати Україну.
Як будувати — того вони ще не відали, про те їм мав ще сказати хтось, хтось розумніший, що ближче стояв до «політики».
І вони співали:
Щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі Було видно, було чути, як реве ревучий…І відгомін співу вітерець з центру міста заносив аж на Печерськ, під хату старого арсенальця Івана Бриля.
І люди в хаті Бриля — сам Бриль, його шуряк Оксентій Нечипорук, його побратим Максим Колиберда та їхні друзі й товариші — Андрій Іванов, Василь Боженко, Ян Фіалек, солдат Федір Королевич — стиха, щоб не побудити молодих у коморі, — підтягали й собі:
Поховайте та вставайте, кайдани порвіте, І вражою злою кров'ю волю окропіте…Зорі вже ген зблідли, небо наче посивіло, за дніпровською неозорою лукою — звідтам, звідки й сам Дніпро випливає, — крайнебо зарожевіло.
Надходив світанок.
Першим, як завжди, загув «Арсенал». До нього зразу відгукнулися Південно–російський металургійний та Гретера — Криванека на Шулявці. Потім броварня Бродського, взуттєва фабрика Матіссона на Подолі і Миклошевського на Глибочиці. А тоді вже й всі — Фільварта й Дедіна, Унгермана й Неєдли, «Бронзолит», «Фенікс», «Ауто», «Труд», Кузнецова, Когена, Дувана, Шіманенка, Валентина Єфимова та десятки інших, — один за одним, а там і суцільним хором, і хор гудків покотився від верфі на Подолі аж на гори старого Києва і до Святошина в степ.
Київ–столиця тільки–тільки заснув, але Київ–трудовий вже прокидався. Півста тисяч київських пролетарів наспіх плескали холодною водою в обличчя, хапали сніданок у глечику чи сундучку і мерщій поспішали до заводських брам.
Двірники в білих фартухах вийшли з шлангами в руках — поливати сірий брук вулиць та жовту цеглу тротуарів, щоб на восьму, коли посуне службовець та крамар, їм не курило з–під ніг.
Іванов, Боженко, Фіалек, Бриль та Колиберда пішли на роботу, не переспавши й годинки.
А втім, гуляти на весіллі доводиться не щодня.
Квітень, 2
Будинок на Володимирський
1
Професор Михайло Сергійович Грушевський сидів у кабінеті.
Це була простора і світла кімната на другому поверсі. Два широкі вікна виходили
