На білому світі - Микола Якович Зарудний

— Мабуть, у бригаду піду до Ничипора Івановича…

— Шофером іди,— радить Васько.— Нову машину колгосп купив. На машині добре! Їздиш собі…

— Трактористи в нас більше заробляють, ніж хто,— роздумує Галина.

— А ти, Галю, підеш у технікум… І так пропустила багато…

— Нікуди я не піду. Як же ви тут без мене будете, хто вас нагодує, хто обпере?

— І не думай, Галю. Взавтра ж підемо в Косопілля, я попрошу директора, щоб прийняли, ти наздоженеш… Квартиру тобі найму, а ми з Васьком якось влаштуємось, по-солдатськи…

— Шкода мені буде вас покидати, — говорить Галя, і Платон розуміє, що вона дуже хоче вчитись.

— А по суботах будеш приходити до нас… Весною куплю тобі велосипеда…

— Галю, дасиш мені покататись? — Васько уже уявляє, як він буде мчати по вулиці на блискучому велосипеді.

— Дам, дам. Лягай уже спати.— Галя посміхається точнісінько так, як мати.

Васько вилазить на піч, кладе голову на руки і віддається своїм хлопчачим мріям.

— Що ж тут, у селі, нового?

Галина про все розказує братові. Збори недавно були в колгоспі, і Коляда кричав на дядька Ничипора, що трактори повільно ремонтують. Кукурудзу ту, що для худоби залишили, почали красти, то тепер там діда Вигона поставили з рушницею… А Юхим подарував Степці малесенького радіоприймача. Усі в селі говорять, що він женитись буде на Степці… Але вона не дуже до нього. Щодня інший додому проводжав… а Юхим, дурний, аж чорний ходить…

Хтось тихенько постукав у шибку. Галина швиденько зіскочила з тапчана, кинулась до вікна, потім до дверей і зупинилась посеред хати, розгублена.

— Чого ти, Галю? Відчини,— промовив Платон. Галина вийшла в сіни, довго з кимсь говорила. Платон відчинив двері:

— Хто тут, Галю?

— Та це… Дмитро ось прийшов…

— Який Дмитро? У хату йдіть, бо застудишся.

З Галиною ввійшов високий блідий хлопець у сивій смушевій шапці, в коричневому шкіряному пальті та хромових чоботях. Видно, що він не перший раз був у цій хаті, бо звично повісив шапку на кілочок біля дверей, а вже потім подав руку Платонові:

— Будьмо знайомі. Дмитро Кутень, ваш колега — агроном. Власне, пів-агронома,— голосно розсміявся, і шкірянка зарипіла, ніби теж засміялась.— Закінчив плодо-ягідний технікум, опинився у вашому селі… Ось уже три місяці квартирую в Маланки. А оце йду, дивлюсь — світиться…

— Що ж, роздягайсь, агрономе.

Дмитро перехоплює погляд Галини і береться за шапку.

— Іншим разом зайду,— видно, дуже не хочеться йому йти звідси,— пізно вже.

Дівчина, накинувши хустку, проводжає гостя, і вони довго шепочуться в сінях.

Повернувшись, Галина зразу починає слати постіль — боїться зустрітись поглядом з Платоном.

— Часто він заходить до нас, цей «пів-агронома»? Ти, Галю, не соромся, розповідай.

— Не дуже часто, але,— сестра збирає всю свою рішучість,— заходить.

— Звідки ж він?

— Батько його в Косопіллі, директор маслозаводу…

— Ого!

Галина не може зрозуміти, що означає оце братове «ого», але про всяк випадок застерігає:

— Його сам Коляда боїться…

— Ой Галю, не наганяй страху, бо не засну. На добраніч.

Платон витягує з чемодана свої речі, розкладає книжки і конспекти на етажерці; коли ще він візьме їх у руки? Фотографію Наташі, яку вона прислала з Вінниці, ставить на столику. Треба написати їй.

Листа від Наташі він одержав перед самим від'їздом з Києва. Хлопець дістає його з чемодана, перечитує:

«Платоне!

Нарбутовське з'єднання без втрат зайняло населений пункт — Вінницю. КЕЧ розмістив особовий склад у двоповерховій кам'яниці по вулиці Котовського. Над нами живе генерал — дуже симпатичний і дуже цивільний. Він мені подобається. Кімнат багато, і нам нічого у них ставити.

Місто красиве і тихе, ходять маленькі трамвайчики. В центрі, на другому поверсі готелю,— величезний годинник. Вежу для нього будувати, очевидно, не захотіли, і годинник помістили у вікні. Оригінально і солідно. Тут є красивий парк і величезний фонтан. Парк, звичайно, носить ім'я Горького. Не розумію, чому всі парки називають його іменем, наче Горький все своє життя провів у парках. Більше я ніде не була і нічого не бачила.

Посилаю тобі свою фотографію. Фізіономія статистки з поганенького театру.

Виконуючи волю матері, місцеві ескулапи вже зайнялись моїм серцем, наче воно не моє, а належить медицині. Поки вони вислуховують та консультуються, моє серце робить, що хоче: то б'ється, то ні…

Ти правильно зробив, що вирішив їхати в село. Треба думати не лише про себе. Я знаю, що тобі буде важко, але купити квиточок на щастя не можна. Він дуже дорого коштує…

Іноді за нього розплачуються життям. Але я — купила б.

Привіт від нашого гарнізону.

Наталка».

Вранці Платон з Галею пішли до Косопілля, і він упросив директора, щоб її прийняли на другий курс. Потім найняв куточок для сестри і надвечір повернувся в село.

У хаті не сиділось, і хлопець, наказавши Васькові, щоб добре вивчив уроки, пішов до Снопів. Ще на подвір'ї почув голосну розмову. І справді, за столом сиділи Ничипір Іванович, Михей Кожухар, Мирон Мазур та Данило Вигон — грали в підкидного дурня.

— О, а я думаю, де ж це запропастився Платон? — Ничипір Сніп радо зустрічає гостя.

— Я ще вчора знав, що ти приїхав,— підморгує Михей.

— Аби ти — та не знав,— сміється Мазур.

—