На білому світі - Микола Якович Зарудний
З купе вийшла Ольга Аркадіївна:
— Здрастуйте, Платоне.
— Добрий день.
«Чого вона вийшла?» — думає хлопець.
— Наташо…
«Громадяни пасажири, по-оїзд но-омер…»
— Платоне, іди…
— Не любиш? — Платон нахилився до обличчя Наталки.
«Громадяни пасажир-ри, по-о-оїзд…» Свисток.
— Платоне, ти дуже хороший… я… Так усе погано у нас з тобою…
Чах-чах, ч-чу-чу…
— Платоне, ви не встигнете! — крикнула Ольга Аркадіївна.
Наташа провела Платона в тамбур, він поцілував її і вискочив з вагона… О люди, навіщо ви повигадували поїзди, які забирають коханих?
*
У школах розпочалися заняття, а Васька нема. Незабаром Гайворон отримав листа:
«Здрастуй, Платоне! Пише тобі твій брат Василь. Повідомляю, що я більше не приїду. Коли я приїхав, то наша сестра Галя плакала і ще плаче. Вона рубала дрова і поранила собі ногу. І вона боїться сама ночувати в хаті, а зі мною їй веселіше, і ми будемо жити вдвох. Я буду вчитися на п'ятірки і на четвірки, а трійку хіба що схоплю з російської мови, бо не знаю, де пишеться м'який знак, а де не пишеться. Їсти у нас є що, дядько Ничипір намолов борошна і нам приніс. Юхим купив нову гармошку. А так усе по-старому. Ти за нас не журися, а живи. Привітів тобі ніхто не передавав, бо я нікому не казав, що пишу тобі. А ти передай привіт усім хлопцям з нашого двору, а найбільший — Льоні з дев'ятої квартири і тьоті Дусі. Скажи їй, що то я розбив синю чашку, щоб вона знала хто. У школі скажи, що Василь Гайворон зостався в селі, бо таке положеніє.
Цілую тебе.
Твій рідний брат Василь»
9
Перший сніг. Може, мільйони років тому, ще коли замість Сосонки росли дрімучі ліси або океанські хвилі гойдались під безмежністю галактик, вперше випав він у цих місцях. А може, сніги і заметілі приносили на своїх горбах льодовики… Хоч би як там, а світ влаштовано прекрасно,— в цьому абсолютно переконані громадяни села Сосонки, починаючи від тих, які вже можуть бодай рачкувати, до тих, хто ще не соромиться ковзати з гори на портфелі, на клепці з діжки, в старих ночвах або просто стати на подвір'ї чи на вулиці і горланити:
— Сні-і-іг! Сні-і-іг!
Васько летить з гори на якійсь старій затулі, аж вітер свистить у вухах. А за ним ціле військо, рожевощоке, трошки зашмаркане.
— Сні-і-іг!
— З дороги-и! З дороги-и!
Васько налітає на якогось чоловіка, ледве не збивши його з ніг, перекидається і винувато дивиться спідлоба на чорнобороде обличчя Полікарпа Чугая. «Зараз уб'є», — думає хлопчик, готуючись прийняти смертну кару. А щоб умерти по-геройськи, він, про всяк випадок, кричить страшному чоловікові:
— Вовкулака!
Чорнобородий нахиляється, піднімає Васька із землі, обтрушує з пальтечка сніг і мовчить. Васько бачить його очі, і вони не здаються страшними. Вони сумні.
Полікарп Чугай мовчки йде під гору, згорбившись, немов несе на собі важкий тягар.
— Вовкулака!
— Вовкулака! — дружно підхоплює військо бойовий клич свого отамана.
— Тихо, ви! — прикладає Васько пальця до рота.
Йому раптом стає жалко цього бородатого чоловіка, якого ніхто не любить у селі. Його бояться, ним лякають малих дітей.
Васько аж на горі доганяє Полікарпа Чугая:
— Я… не буду більше, дядьку…
На хлопчика дивляться сумні очі:
— Будеш…
Чугай проходить біля кооперації, біля контори, скрізь люди — і ніхто не вітається з ним. Ні, он якась дівчина підбігла. То Степка — впізнає Васько.
— Чого ти не поснідав, тату? — поспішаючи за батьком, питає вона.
— Та-а,— махає рукою Полікарп.
— Де ти був?
— Гній вивозив…
— Здрастуй, Степко.
— Добридень! — Це не йому, а дочці. А колись вітались.
Відвертаються люди: іде Полікарп Проклятий… А колись…
Красива жінка була в Полікарпа Чугая. Привіз він її десь аж із Кубані, як з фронту вернувся.
— Оце, мамо, жінку вам у хату привіз і доньку,— сказав старій матері, знайомлячи з вродливою, вогнеокою Мартою.
— Слава богу,— промовила мати.
Уже потім стара Чугаїха розказала сусідам, що познайомився її син з Мартою на Кубані, як у шпиталі лежав. Вона там сестрою милосердною була. А як Полікарп з війни прийшов, то слово здержав, приїхав та й забрав її, уже з дитиною. Полікарп такий, як що скаже, то не поступиться…
Не могла нахвалитися Чугаїха своєю невісткою:
— Що вже роботяща, то вірите, кумо, не дасть мені за холодну воду взятись. Рано встане, пізно ляже… А донечка, як лялечка. Степкою назвали…
Полікарп дивиться на Степку і пригадує, як віз їх з Мартою із станції, коли приїхали вони з Кубані. Занедужала в дорозі Марта, то позичив Полікарп санчата в Косопіллі, бо рік був тяжкий — коней не дістанеш, посадовив дружину з дитям та так і привіз додому.
— Оце любов! — аж ломилися тини під вагою сосонських молодиць.
— На санчатах свою розлюбезну возить!
— Житиме в нього, як у бога за пазухою…
— Знайшов Полікарп своє щастя!
— А вона ж, безсоромна, хоч би в селі з саней злізла. Розсілася!
— От жінки