На білому світі - Микола Якович Зарудний
— Та нічого… Чи не позичили б ви мені, Михею, карбованців з двадцять. Степка іменинниця, то хотів купити одну штуку…
— Ти знаєш, нема. Ото, як їздив на таксі, то ще й досі видихаю. Ось маю кабанця, так на пудів шість, заколю, тоді розбагатію, а зараз. Хоча почекай. У Ничипора є… Є в Ничипора.
— Не позичить мені ніхто.
— Ти ж не серед вовків живеш, слава богу.— Михей іде з Полікарпом до Ничипорової хати.— Я зараз.
Чугай стоїть біля воріт, немов чекає вироку.
— Дядьку Полікарпе,— гукає з порога Юхим,— заходьте.
Вперше його закликали до хати. Полікарп ще на подвір'ї скидає шапку і заходить.
Марія змахнула зі стільця невидимий пил:
— Сідайте.
— Грошей можна позичити, — каже Ничипір,— дай-но, Марусю. Таке діло… Скільки ж це їй?
— Сімнадцять! — випалює Юхим.
— Щось ти года чужі лічиш,— посміхається батько.
— Сімнадцять і є,— підтверджує Полікарп.— Спасибі…
— Нема за що.
Чугай вертає додому, дістає всі свої збереження і йде до кооперації. Люди здивовано переглядаються, коли Полікарп відраховує гроші і забирає годинника в червоненькій коробочці. Коробочка переходить з рук в руки.
— Оце вещ…
— М-да…
— Одне слово, золото.
— Дядьку-у, дайте коробочку на пера,— шарпає синьооке хлопченя Полікарпа за штани.
— На чорта тобі та коробочка? — Гостроноса молодиця штовхає сина до дверей.— Знайшов у кого просити.
А він своє:
— Ви, мамо, не штовхайтесь, а ви, дядьку, дайте коробочку на пера.
Полікарп ховає годинника в бокову кишеню ватяного піджака, а коробочку віддає хлопчикові. Той схопив її в обидві руки і — в двері. Тоді вже мати:
— Спасибі, таке ж гаспидське…
Вечоріє, а Полікарп ще соломи для підстилки від ожереду не привіз. «Хай уже потім пообідаю»,— думає він і завертає до ферми.
Просить у конюхів коней, бо тими бичками поки привезеш, запрягає в сани, вкладає рубля і — вйо!
Поле біле-біле, тільки чорніють кущики. Іскриться сніг від променів вечірнього сонця. «Добрий сьогодні день. Михея зустрів, і в Ничипора в хаті був. Та і в лавці люди… Коробочку дав. Такий хлопчик славний… Нічого,— роздумує Полікарп,— люди, вони простять. Не сьогодні, то взавтра…»
Під'їхавши до скирти, Полікарп чіпляє коням опалку, а сам — за вила. Швидко накидає солому, аж держак вгинається. Жарко. Шпурляє з ожереду ватяного піджака, бо по обличчю вже стікають краплинки поту.
Чугай вшнуровує солому, зав'язує на рублеві міцні вузли, щоб не порозтрушувати, і знову — полем-полем на ферму.
Розвантаживши сани, Полікарп відводить коней на стайню, дякує конюхам.
— Нема за що, Полікарпе.
І конюхи з ним привітні.
— Закурити, лічно, не знайдеться? — звертається до Полікарпа Сава Чемерис.
— Скільки хочете цього добра.— Полікарп дістає пачку дешевеньких сигарет і частує конюхів. Та зараз би він оцьому Савці й сорочку свою віддав. Це ж його хата другою зайнялася… То і не вітався зразу, а це сам закурити попросив.— Беріть, беріть…
Полегшало на душі у Полікарпа. А зараз додому прийде: бери, дочко, носи та батька згадуй. Кинеться до нього Степка на шию… А годинничок: цок-цок-цок. Де ж це він? Чугай шукає по всіх кишенях. Нема. Невже загубив? Був у цій кишені… Нема. Холодний піт виступив на чолі. Біля ожереду загубив, як піджака скинув. Полікарп через городи біжить на поле. Хоча б не смеркло зовсім, хоча б знайти!
Добіг. Ось тут лежав піджак. Полікарп стає навколішки і перебирає руками кожну соломинку. Нема. Ні, він повинен знайти, це ж для Степки… Щоб вона зраділа… Заміж вийде, з батьківської хати піде, а подивиться на годинничок — і згадає. Може, вона і за Юхима заміж вийде. Славний хлопець, в Ничипора вдався…
Руки — в крові, тисячі колючок зі старих будяків впиваються гострими жалами, але Полікарп не відчуває болю, він навіть не помічає, що надворі вже ніч. Навколо купи розгрібаної соломи, пальці задерев'яніли і не згинаються. Нема, нема годинничка, нема Степчиної радості…
Повертається з поля. Не хочуть ноги нести Полікарпа. Краще б він втратив усе, що є в нього, тільки б не годинничка. Що ж він їй тепер скаже?
Немов чужий підходить до своєї хати. Вікна світяться. Полікарп тихенько підходить і заглядає в причілкове вікно.
Степка сидить на лежанці, а на стільчику біля неї — Юхим. На лаві лежить гармошка. Юхим курить. Степка зажурена.
«Хай посидять,— вирішує Полікарп,— піду на ферму». Може, там ще конюхи не порозходились… Почастує їх сигаретами. А потім прийде, та поздоровить дочку, та про біду свою розповість.
«Не хотів я, дочко»,— скаже Полікарп.
«Та нічого, тату, ще купимо»,— скаже Степка.
— Наче хтось під вікнами ходить,— зіскакує з лежанки дівчина.
— Це тобі здалось,— заспокоює Степку Юхим.— О, мало не забув! — Не дуже вдало грає.— Поздоровляю тебе з днем народження.
— Спасибі!
— А це від мене.— Хлопець дає Степці невеличкого пакуночка.
Степка розгортає — і очі її радісно спалахують: в коробочці лежить маленький радіоприймач. Юхим покрутив коліщатко — хату заповнила музика.
— Рада? — Юхим теж щасливий.
— Рада, рада! Де ти купив?
— У Косопіллі. Вчора ходив…
— Який же малесенький…
Юхим нахиляється
