На білому світі - Микола Якович Зарудний
Полікарп тільки усміхавсь.
Десь в п'ятдесятому році завербувався Чугай на далеку Північ, щоб заробити грошей та хату поставити. Листи писав і гроші Марті висилав справно. Так минув рік, а восени написали добрі люди, щоб вертався Полікарп додому, якщо хоче жінку мати. Зв'язалась вона з Ладьком Мартиненком і днює, і ночує в нього, а стара Степанида вже й очі виплакала.
Не їхав, а летів додому Полікарп. Всього він міг чекати, тільки не Мартиної зради. Як він любив її!
Від Косопілля до Сосонки Полікарп біг, хотів кричати, але йому забивало дух. Вив, наче сто голодних вовків. По дорозі він підняв залізного лома і розмахував ним, як паличкою.
— Де вона?! — вдерся до хати.— Де вона, мамо?!
— Втекла, сину, з Ладьком втекла, невірна, ще вчора…
— А Степка?
— Не віддала я, сину, вітряній…
Полікарп упав на піл, пальці його вп'ялись в краї дощок…
Увечері Чугай з божевільними очима блукав по вулицях села, і від нього тікали діти.
Вночі зірвався страшний вітер, гнав над селом хмари пилюки і зносив стріхи з хат. Раптом серед цього реву пролунав дзвін.
— Пожежа-а-а!
— Горить!
— Люди-и-и!
Високий, розтерзаний вітром, стовп вогню стояв над Ладьковою хатою. Бігли з відрами люди, кричали, плакали. А вогонь уже перекинувся на другу хату, на третю — і скоро вся вулиця палала у вогні.
Полікарп лежав без пам'яті в обсмалених кущах бузини… Від самосуду Чугая врятував Ничипір Сніп. Стояв над ним з сокирою в руках і кричав:
— Не дам! Геть від нього!
Сімнадцять хат згоріло у Сосонці тієї страшної ночі. Полікарпа Чугая засудили на десять років. На суді він плакав:
— Люди, простіть мені…
Люди не прощали. Не могли простити ті, кому довелось потім з дітьми по два-три роки жити в землянках.
На згариську, як іронія долі, стояла цілою тільки стара хата Полікарпа…
Через десять років повернувся Чугай додому. Застав дочку дівкою, а матір — сліпою від сліз і горя.
Обмацувала тремтячими руками голову сина, і їй здавалось, що він такий, як і був. Мати не бачила сивини та глибоких зморщок, які нещадно посікли обличчя Полікарпа.
— Іди, сину, в кожну хату, впади на коліна і проси прощення у людей, бо тобі з ними жити… Іди…
І Полікарп ходив, падав навколішки:
— Простіть мені, і хай діти ваші простять.
— Бог простить…
— Простіть ви, й діти ваші хай простять,— біля другої хати.
— Іди, іди, дитину через тебе поховала, проклятий…
— Простіть ви і…
Люди простили, але не забули. Перед самою смертю стара Чугаїха покликала сина і прошептала:
— Така моя воля, сину, щоб ти спокутував свій тяжкий гріх перед людьми. Жити тобі тут, поки в кожній хаті не усміхнуться до тебе… Чуєш?
— Чую, мамо…
— Прокажи за мною: «Жити мені тут, поки в кожній хаті…»
— Жити мені тут, поки в кожній хаті…
Вже ось півроку, як повернувся Полікарп, а не чув ще доброго слова від людей. Хто привітається, а хто так пройде. Проклятий. І Полікарп мовчав. Щодня приходив у контору і просив найважчу роботу. Він копав силосні ями, усю осінь і зиму корчував пеньки. Сам у лісі. Діти прозвали його вовкулакою.
Після смерті матері Чугай відчинив скриню і спалив усе, що залишилось від Марти: плаття, спідниці, хустки, порубав черевики. Залишив тільки одну маленьку фотографію, яку прислала йому Марта на фронт.
Степка знала про батькове горе, але ніколи й словом не обмовилась, не згадала матір при ньому.
Десять років не бачив Полікарп своєї дочки. Тепер ось поруч з ним іде по першому сніжку Степка, висока, ставна, як мати… Вона страшенно схожа на Марту, і голос такий… Сьогодні Степці сімнадцять років. Так, сьогодні.
— Ти йди, дочко, додому, а я зараз.— Полікарп звертає у вуличку.
За цих півроку, що він живе разом з дочкою, Чугай все ще не може звикнути до неї. Ловить себе на тому, що не знає, як розмовляти з нею, що сказати, коли вона приходить пізно додому. Інколи до болю хочеться обняти її, поцілувати і розповісти, як він страждав і мучився, але боїться проявити свою ніжність. А до дівчини вже старостів присилав якийсь мармуліївський тракторист. Ой літа, літа…
У кооперації повно людей. Розступаються, мовчки дають дорогу. Полікарп підходить до прилавка, роздивляється. Що б його купити Степці?
— Скільки треба дати за цього годинника? — питає він.
— Та це не для вас. Це золотий,— говорить продавець.
— А мені й треба золотого.
— Та це для жінок… Одного привезла, то вже два роки лежить.
— Покажіть.
Полікарп бере малесенького годинничка. Він, як горошинка, на долоні. Десятки голів повертаються до Чугая.
— Цокає,— каже Полікарп.— Скільки ж за нього?
— Сто тридцять.
— Ого!
— Хай бог милує й боронить, за рік не заробиш у нас.
— Шиферу можна на всю хату купити…
— Я краще лісапета купив би…
— Телевізор, ото штука. Лежиш на печі, а воно тобі показує, а воно показує… Одним словом, техніка…
Полікарп віддає годинничка і виходить з крамниці. Якби ж то гроші! Двадцять карбованців не хватає…
— З сніжком тебе, Полікарпе! — погойдується на своїх довгих ногах Михей.
— Спасибі.
