На білому світі - Микола Якович Зарудний
— Дякую, ми вже з Васьком попоїли.
— Добре діло зробив,— піднімає продимленого пальця Кожухар,— що Галю вчитись послав.
— Сказано, брат,— зітхає Марія.
— А сам же куди, Платоне? — підсувається ближче Мирон.
— Думаю до Ничипора Івановича проситись в бригаду… На тракторі не доводилось працювати, але машину знаю.
— Приймемо, Платоне. Зараз саме ремонтуємо. Запасних частин мало…
— Діла-а,— крутить головою Данило Вигон.— А як же наука твоя?
— На заочний, діду, перевівся.
— І повигадують ото… як же ти оту науку заочно пройдеш? — знизує плечима дід…
— По книжках,— роз'яснює Мазур.— Начитаєшся, а потім ідеш та розказуєш, що вичитав. Он і вчитель наш так уже років сім заочно здає, та ніяк не здасть…
— Воно, скажу вам, огрономію всяку та землю вивчати краще не в городі, а таки в селі,— міркує Данило Вигон,— бо в городі вся земля в камені і чоловік її не бачить і не чує… А землю чути треба…
— Є такі, що й роблять на землі, а не чують її і не бачать,— безнадійно махає рукою Мирон.
— Бо нема, значить, до неї серця.— Михей сідає ближче до комина, щоб дим витягувало.— От примусь ти мене, к приміру, сторожувати… Дай мені сто карбованців на місяць, а я не буду, і все… А чому я не буду? Тому, що не можу без людей. Замкни мене в одиночну камеру — помру на другий день.
— Що ти оце верзеш, Михею? — сердито черкав сірником Вигон.— Коли людина на самоті залишається, то до неї мислі йдуть і всяке понятіє приходить…
— І до вас прийшло? — хитро посміхається Михей.
— Прийшло.
— Тоді скажіть мені, Даниле Степановичу, чого наш колгосп на такій низькій графі стоїть? Наче все робимо, і Коляда ночей не спить, а графа ні до бісової, вибачайте, матері…
— І скажу, твоїми ж словами, Михею, і скажу. Не відчуває наша земля, сосонська, серця… Розлюбили її люди. О! Таке моє понятіє.
— Добре кажете, Даниле Степановичу,— підтримує Вигона коваль.
— А чому розлюбили? Колись один одному кілками голови за вершок розбивали, а зараз розлюбили, чому? — допитується Михей.
— Сам розумій… Людина, коли працює, інтерес свій бачить… Скільки заробить, що матиме… Були тяжкі роки, ще коли я головував і опісля,— весь народ труднощі ніс — нічого не вдієш, війна… Потім уже і родило, і не родило — все одно на трудодні не проживеш… Молоді — з села у міста подались… А що їх тут утримає? Клуб скоро обвалиться, ні тобі електрики, ні тобі ніякого удовольствія…
— Не все зразу, Даниле Степановичу,— тяжко зітхає Ничипір Іванович,— колись і ми розбагатіємо.
— Ти мені скажи, коли, строк мені вкажи,— не заспокоюється Вигон.— От ви з Мироном партійні, скажіть… Ага, мовчите? А ви б запитали Коляду: «Куди ти нас ведеш?» — якщо самі не знаєте…
— Та, мать, і Коляда не знає,— спльовує Михей,— ходить та кричить, мов недорізаний.— Ох і не люблю, як ото на мене кричать…
— А колись був хлопець нічого, метикований,— каже Вигон.
— Через жінку свою світ білий зненавидів,— пояснює Марія Платонові.
— Отож я і кажу,— підводиться Михей,— що без любові ні чоловік жити не може, ні земля. Мені пора, люди добрі.
— Посидів би ще, Михею.
— Ганна чекає… А ось заколю кабанця, прийдете на свіжину, тоді й посидимо. Славний кабанчик, на пудів шість тягне.
— То й ми за одним рипом.— Мирон теж встає.
— Отакі наші діла,— каже Ничипір Іванович, зачиняючи двері за гостями.
— Невеселі.
— То приходь завтра в правління, поговориш з Колядою і почнеш заробляти трудодні…
— А де ж це Юхим? — питає Платон.
— Де? У Степки,— не задумуючись, відповідає Марія. — Тільки тобі одному, Платоне, й скажу: очманів хлопець, та й годі, дня без неї прожити не може. А вона ж, вертихвістка, і не дивиться на нього.
— Ти там знаєш,— перебиває Марію Ничипір Іванович.
— Люди знають. Мені Михей казав! — посилається на найбільший авторитет Марія. — А Михей не збреше…
— Тільки вигадає.
— Така ж, як і мамуня, буде,— знову Марія до Платона.— Комусь щастячко попадеться!
— От ви, баби,— без злості говорить Ничипір,— кого хочеш перетруть язиками. Дівчина як дівчина. Славна, і в кашу собі не дасть наплювати.
— Хай собі, що хоче робить, а мені сина жаль.
— То що вона, з'їсть його?
— Хай би вже швидше заміж виходила та хлопцям голови не дурила.
— Така в дівках не засидиться. Правда, Платоне?
— Не знаю, дядьку Ничипоре…
По дорозі додому Платон завернув до клубу. Темно, ні душі. Тільки в конторі світилось. Зайшов. У своєму кабінетику, на цератовому дивані, спав Коляда. Прокинувся:
— Хто там?
— Це я, Гайворон. Голова протер заспані очі:
— То заходь, Платоне, або залітай, як ти Гайворон… Сідай. А я оце прихворів, пече мене щось всередині вогнем…
— Додому б ішли, Семене Федоровичу.
— А-а,— відмахнувся.— Казав, казав мені Михей, що ти приїхав. На яку роботу станеш? Тільки знай, керівної нема… Хіба що з нового року дасть райвиконком Ставку на бібліотекаря та завклубом, то візьму тебе…
— Так у нас же й клубу нема.
—
