Спалені мрії - Ганна Ткаченко

в нас така добра – вся в матір пішла, що красою, що розумом, що душею. Багато нас у сім’ї було, але мати кожного любила, про кожного піклувалася. Отак все те материне Мар’яні й передалося. – Всі розуміли, що вона хоче подякувати, тому ніхто й не перебивав. – У важкі роки вона не дала нам померти ні від холоду, ні від голоду. І прийняла, і обігріла, і нагодувала, рідними ми тут стали і з Горпиною. Я б ніколи не подумала, що можна зійтися отак в одну сім’ю і дружно жити. А ми жодного разу не посварилися, навіть діти наші всім були мов рідні. Спасибі тобі, сестро, до кінця днів цього не забудемо. – І вони з Дунею обнімали та цілували свою Мар’яну. – Спасибі й вам усім, дорогі наші подруги й сусіди, за доброту, за гостинці, спасибі діду Саві і всій його сім’ї, які нас завжди наставляли. Урожаю вам хорошого та достатку, – вже вкотре кланялися на всі боки.

Усі, хто був тут, раділи тим словам і витирали сльози, бо не змогли зачерствіли душею. Такі вони були, ці прості березівські люди – роботящі, подільчиві й тонкі на сльозу. Никифорович підганяв, бачив, що найтяжчими є хвилини прощання, і його чоловіча душа не витримувала такого. Нарешті вдарив віжками по конях і вони зрушили з місця. Пішла за возом і Мар’яна проводжати аж на край села.

Поверталася додому, не дуже поспішаючи. Сонечко світило просто в обличчя, пестило своїм промінням, гріло, проганяючи погані думки.

– Розповідай, як там наші, поїхали? – поспішав назустріч дід Сава, побачивши її ще здалеку.

– Усе нічого, дорога тільки погана.

– Ну, Бог їм у поміч. А там у Горпини новини є. Два начальники заїжджали недавно, мабуть, хотіли хату всередині оглянути.

– Невже передумали? Чи хата не сподобалась? – Вона сподівалася на якесь диво.

– Та ні, ви ж прибрали скрізь до Великодня. А все інше тобі Горпина розкаже. – Дід останнім часом усе частіше став скаржитися на серце. Зараз мовчки тер рукою біля нього. – Йди додому, а ми з Пронею трохи пізніше прийдемо, треба ліків у Горпини попросити.

Стомившись за дорогу та недоспавши за думками вночі, вона не поспішала. Мріяла полежати сьогодні хоч недовго, тепер розуміла, що не вийде. Зайшовши до хати, побачила Горпину Петрівну, яка метушилася біля клунків.

– Невже сестри речі свої забули? – спинилася посеред хати. – Нібито все на воза склали? – не зводила з неї очей.

– Це вже я свої пожитки у клунки в’яжу. Дійшла черга і до мене. Пригрілася, кажуть, у чужій хаті, як у своїй. – Видно було, що вона вже давала волю своїм сльозам.

– Що з вами, Горпино Петрівно? – Мар’яна ніяк не могла здогадатися, про що то вона.

– Це так начальник чорнявий сказав. І не снилося, і не гадалося, думала, ще трохи в цій хаті поживу, а воно все міняється не те що за день, а за годину. – Відчувалося, Горпина ось-ось заплаче.

– Та розкажіть ви до пуття, бо я нічого не розумію. Невже виганяють? – Усе дивилася на зав’язані лантухи. – Як тільки я стомилася від життя! – вирвалося в неї, коли сідала на лавку за столом.

– Навідалися недавно, заходили й до хати, подивилися і сказали, щоб завтра й духу мого тут не було, а ти поки що можеш пожити. – Нарешті вона почала пояснювати. – Той вусатий тут один поселиться, планує, що ти будеш йому їсти варити та одежу прати. Квартирувати в тебе хоче.

– Он що придумав! Не важко зрозуміти – він великий бабій. Ви б його бачили в сільраді, коли мене викликали. За якусь хвилину встиг наговорити і про мою красу, і про волосся, і під лікоть брав та на лаву саджав. А я розчервонілася, сама не знаючи чому, та все під ту лавку чоботи свої діряві ховала, – уже без жартів згадувала Мар’яна. – А дід казав: «Причепурися, може, роботу яку запропонує». Знайшов роботу, трясця його матері. Але челядкою я в нього не служитиму. Та тут не тільки про те мова. У нашому роду ніхто таким не займався. Насміятися над собою нікому не дозволю, – її голос аж на крик зривався. – Тільки куди ж нам подітися? – вже благала Мар’яна не то Господа, не то Горпину Петрівну. – Вам у будь-якій хаті двері відчинять, а хто мене захоче взяти з чотирма дітьми? Та і як проситися, на скільки?

– Ти ж усіх приймала і не питала, скільки ми тут проживемо.

– Тоді один час був, а зараз – зовсім інший. Хтось чоловіка додому чекає, а хтось утомився від усього та хоче спокою. Всього я зазнала у своєму житті, от тільки циганського життя ще не бачила. А вони ж люди, Горпино Петрівно, вони ж якось живуть без даху над головою? Може, й мені ще так доведеться, хто знає… – Вона закрила руками обличчя і так стояла.

– Схаменися, Мар’яно. – Горпина теж отямилась лише по хвилі. – Що ти таке кажеш. – Вона аж налякалася. – Бог до такого не допустить, – втішала її. – Давай дітей погодуємо, їсти он просять, а потім перепочинемо хоч годину, може, щось і придумаємо.

Згодом діти сьорбали гарячий борщ з однієї миски та поглядали на матір, яка слідкувала, щоб ніхто не спішив і всі наїлися. Сама годувала Ванька, який у гурті теж поспішав. До вечора склала частину своїх речей, ще не знаючи, в який бік їх нестиме. Залишилося тільки познімати рушники з портретів та ікон, але на другий