Спалені мрії - Ганна Ткаченко
– От так справа! Викликав вас для одного діла, а тут може бути зовсім інше! – наближався до неї та накульгував на одну ногу. – Сідайте, Мар’яно. Яке ім’я! Дуже рідко зустрічається, – взявши її під руку, допоміг сісти на лавку.
Від тих слів, здавалося, вся кров ударила в голову, навіть дихати стало важко. Вона швидко розв’язала хустку, яка так само швидко спала на плечі.
– А які коси, так і блищать! Я давно не бачив таких красивих жінок – чорнява, білолиця, а очі… Сині… Козачка не козачка, сказав би: голубка, – розглядав її, мов товар, який збирався купувати.
– Чи ви не жонатий? – чомусь випалила те, що її зовсім не цікавило.
– Чому, жонатий, і діти є.
– То й придивляйтеся до своєї дружини, а в мене чоловік на фронті воює. Кажіть, чого викликали, бо мені йти час, дітей у мене вдома багато, – так вона про все й розповіла.
– Ну, що ж, з характером, значить, така красива Мар’яна, – він аж зітхнув. – Дійсно, козачка не козачка, але й не голубка, – крутив головою, звівши брови та відійшовши до свого столу.
До кабінету зайшов інший чоловік, він також був у військовій формі і також кульгавий, тільки цей, як і говорила Тамара, ходив з палицею і дуже нею стукав. Від того стуку було якось не по собі. Говорив не російською, але зовсім не по-березівськи. Став показувати якісь папери першому, а потім, глянувши на Мар’яну, спитав:
– Це та жінка, яка не у своїй хаті живе? Це про неї нам розповідали? – і показав на неї не рукою, а своєю палицею.
Чорнявий, поглянувши на Мар’яну, нічого не відповів.
– Ваша хата згоріла, чи не так, громадянко? Живете в чужій, яка раніше куркульською була? – Від його колючих очей повіяло холодом.
– І де ж ви такого наслухалися? – Звідкись узявся гнів, який щосили давив її душу. – Хто таке каже, цікаво б знати? Три дні, як у селі, а вже всі плітки позбирали, – замість того, щоб мовчати, не могла спинитися від гніву. – Мою хату німці спалили, і я переселилася, бо там ніхто не жив. Слава Богу, що так обійшлося, якраз сильні морози були, а я з дітьми на вулиці. Чоловік прийде з фронту, тоді свою збудуємо.
– Але ви ж тутешня, підіть до знайомих чи родичів, у такий час усі повинні одне одного виручати. Буде можливість, то й ми чимось допоможемо, – гнув щось своє.
– Куди ж я піду? – розвела вона руками. – На вулицю, чи що? Зі мною ще дві сім’ї проживають, вони з Корюківки, теж хати погоріли, без їжі й одежі залишилися.
– Ми все це розуміємо, але вони не з нашого села. Там зараз уже є влада, то нехай вона й вирішує всі їхні проблеми на місці. У нас тут своїх вистачає. – Підходив ближче та все сильніше стукав палицею.
– Їм нікуди йти. – Зовсім не вірилося, що це правда. – І чоловік старшої сестри не повернеться, на нього похоронка вже прийшла. Та й чому нам кудись іти, коли ми тут нікому не заважаємо. Усі в колгосп на роботу ходимо. – Мар’яна вже мало не плакала.
Вона схопилася, зав’язала свою хустку і зібралася виходити з кабінету, не бажаючи говорити далі.
– То ми вам строк даємо – два тижні. Мине Великдень, а після нього – що у вас там? – проводи, здається, – от після них щоб хата була порожньою. Там Віктор Ігнатович із сім’єю житиме, – нарешті той новий військовий сказав головне.
– Так би й одразу – треба три сім’ї з хати вигнати, які в цьому селі народилися і виросли, а начальника, який три дні як приїхав, поселити, – вирвалося ще й таке наостанок. – Тільки я з дітьми по дворах не піду. Допоки чоловік з фронту не повернеться, у цій хаті житиму, – аж налякалася своєї рішучості. Чи це не вона? Може, знову той гнів за неї говорить? – А Віктор, – Мар’яна глянула на обох начальників, яким, здавалося, також було незручно, – Віктор у нас один уже був, та на фронт утік, у тій хаті жив, де ви зараз розмістилися.
Коли Мар’яна вже зачиняла двері, знову почула голос, тепер уже першого, того чорнявого з вусами, який з такою цікавістю її розглядав, ніби жінки не бачив.
– То два тижні, не забудьте! – жбурнув неначе жаром із печі.
Усю дорогу дзвеніли ті слова в її вухах, ніби він не переставав їх повторювати. Тому, зачепившись за чужий тин, порвала святкову спідницю, зсунулася з голови і квітчаста хустка, чавкала вода в дірявих чоботях, бо очі не вибирали стежку. Ласкаве сонце здавалося холодним, а чисте небо – похмурим. Пригадувалися лише погані моменти з її життя, і чомусь дуже хотілося лаяти свого Федора, який і досі не надіслав їй жодного листа.
– Пресвята Богородице, та чого ж ти від мене грішної відвернулася, – плакала вона вдома, швидко знімаючи одяг. – Вирядилася дурна баба, не знаючи для чого. До тих можна було прямо з городу йти, – вирвалося з її вуст.
– Та говори ти до пуття, чого викликали? – допитувалися сестри.
Мар’яна глянула на притихлих на полику дітей, на Любочку, яка
