Спалені мрії - Ганна Ткаченко
– Ви чого це, дорогі жінки, слухатися начальство не звикли? Я ж вам нічого поганого ще не зробив, а ви ось так до мене! – гримав, не встаючи з воза.
– А що може бути гіршим, ніж коли з хати виганяють? – відповіла Горпина. – Дайте нам пройти, а ви живіть собі з Богом. У хаті ми все прибрали і ключ у дверях вам залишили. – Її темні очі так блискали, що йому аж моторошно стало.
– Назад! – по-військовому скомандував. – Хочете, щоб люди сказали, що я вигнав з хати вдову з чотирма дітьми? Не вийде, бо я цього не робив! – намагався бути спокійним.
– Ви, мабуть, забули, Вікторе Ігнатовичу, як у сільській раді давали мені строку два тижні, а кажете, що не виганяли? – Мар’яна не дуже сердилася, бо вже переплакала і все вирішила. Може, і полаяла б того Віктора, та діти заважали – вони то до коня бігли, то корову за хвоста ловили.
– Ану, біжіть від гріха подалі, поки цілі. Передайте тітці Анюті, що ми вже йдемо, нехай у печі розпалює. Скажете, що свою не топили, – суворо наказувала їм. – А ви, Вікторе Ігнатовичу, теж поспішайте, робіть, що задумали, – теж блиснула на нього, хоч і синіми, але і в них блискавки пекучі були. – Ми вам ікону Богородиці залишили, щоб лукавий у хату не вселився, бо та хата непроста. Колись дід Сава удвох із батьком своїми руками збудували. Йому пожити в ній не дали, мабуть, тому й інші там надовго не затримуються. Можливо, вам пощастить, – говорила з такою іронією, що в нього аж вуса смикатися стали.
– Іч, лякають вони мене! – Сам аж батогом у повітрі ляснув. – Я – комуніст і ні в які забобони не вірю! – кричав і погрожував, але, бачачи, що жінки спокійно на нього дивляться, додав іще: – Бачу, що ви куркульського роду, але я вас усе одно зламаю. Старцями по світу підете, коли по-своєму зробите! – Аж рука смикалася ударити тим батогом.
– Ми не куркулі, Вікторе Ігнатовичу, а звичайні селяни. Заможні колись були наші сім’ї, але це давно відійшло в минуле. То було зовсім інше життя, – не стрималася Горпина, дуже принизливим був той крик горе-комуніста. – Зараз ми звичайні колгоспниці, яких, такі оце як ви, вже давно зламали і старцями по світу пустили, особливо після тридцять третього року. Ті, кому пощастило тоді вижити, вже ніколи вам не перечитимуть.
– Бач, як язики розв’язали! Дорого заплатите за такі слова! Хто ви такі, щоб таке собі дозволяти? – Його крик чути було вже на всю вулицю.
– Нічого лякати! А щодо того – хто ми є, то повинна вам сказати: я – партизанка. – Горпині і цьому захотілося про себе розказати. – Воювала по лісах за нашу землю, за нове життя, тільки не за таке. – Вона, гордо піднявши голову, пройшла повз того гонорового начальника, який кипів від люті. Мар’яна, трохи налякана за неї, і за себе також, мовчки повела корову далі. Коли звернули в провулок до Анютиного двору, лише тоді зітхнули.
– Ой, Горпино Петрівно, треба було й рота не розкривати. Нехай робить, що хоче. – Вона вже уявляла, як її без дітей забирають до Сибіру. – Був би розумний, він би й сам нічого поганого не казав, а так виходить, що з дурнем зв’язалися. Що ж далі буде? Дядько не стримався, то ми його й досі знайти не можемо. Ви ж мені як рідна мати, я так за вас боюся, і за себе також, – тільки зараз вона зрозуміла, що накоїли.
– Я й сама відчувала, що не те кажу, а по-іншому не змогла. Слово за слово – і в голові запаморочилося. Але, здається мені, це він перед нами такий розумний, а так мовчатиме, ось подивишся. Мовчатиме, бо сам у всьому винний.
Прив’язавши в чужому хліву корову, яка дуже боялася туди заходити, увійшли до хати. Діти вже за столом їли суп, а Ванько, побачивши порожню миску на столі, почав плакати.
– Годуй уже дитину, та самі їжте, – запрошувала Анюта, підгрібаючи кочергою жар у печі. – От я й закінчила, а то сонце вже високо, а ви мені передавали, щоб тільки розпалювала, – посміхалася до них.
Поснідавши, розклали свої небагаті пожитки та й пішли далі до Антоніни.
– Прилаштували сьогодні одну, тепер приймай іншу бездомну жінку, – не то з сумом, не то жартуючи, промовила Горпина. – Пройшли наші війська, а ми й вуха порозвішували, нібито війна вже скінчилася. Так Сава завжди каже.
Часто так було – тільки за нього згадають, а він тут як тут. Цього разу теж не забарився. Спочатку зарипіли двері, а потім з’явився і сам.
– Бач, як немає, то ви про мене згадуєте, – вгадав, нічого не почувши. – А я думав, що вже нікому й поради мої не потрібні, – продовжував, аби не мовчки. – Поки до вас дійшов, а мені тут якихось тридцять кроків, то все взнав, – і він подивився на Горпину.
– У селі, Саво, живемо, а не в місті, тому й дивуватися нічого, – відповіла йому коротко.
