Жуль - Дідьє ван Ковелер
Поки я слухала байдуже читання, перед очима виринали різноманітні обличчя, якими я наділяла месьє Макарона — а між тим він виявився дуже простим і таким зворушливим у своїй приниженій гордості, невідповідності образові, у своїй зажурі. Фред склала аркуш, вклала його до конверту, який поклала між нами. Вона подивилась мені просто в очі і кинула:
— Не впевнена, що мені це сподобалося.
Аби набратися духу, я покликала Жуля. Він учув збентеження у моєму голосі і миттю виліз із-під стільця. Я щосили обійняла його, не в змозі стримати сльози.
— Песику мій, як же мені тебе бракувало! Досі не вірю, що ти знову зі мною! Усе буде гаразд, чуєш? Ось побачиш, у нас буде нове життя... Уявляєш, скільки всього ми можемо тепер разом? І ти зможеш робити тепер геть усе...
Як можна бути щирою — і водночас усвідомлювати, що брешеш? Жуль спустив лапи з моїх колін і поклав на них морду, ніби готовий до моїх команд, до моїх бажань, до нагляду й супроводу — як раніше. І все ж я відчувала його відстороненість. Це був професійний рух — не більше. Ми ніби вдавали, що упізнали одне одного, проте насправді нам чогось бракувало. Або когось.
— Дивно, — обізвалася Фред. — Він нас що, за ідіоток має, отой твій месьє Макарон?! Отак просто привів до тебе собаку, немовби бойскаут, — і не просить нічого навзамін?!
— Здається... — пробурмотіла я.
— Не дури мене, добре? Я ж бачила, як він на тебе дивився! Йому відомо, що ми разом, Осман і власниця «Флобера», напевно, не стримувалися від коментарів у мою адресу. І ось маєш: він удавав, ніби мене взагалі не існує! Так само, як і твій пес. Привіт, Жулю!
Я ледь помітно підштовхнула його, натякаючи на пристойні манери. Тож він почвалав вітатися. Фред простягнула йому кусень хліба з маслом. Жуль обернувся до мене. І проковтнув частування лише тоді, коли дозволила я.
— Бачу, — зітхнула Фред, — що принаймні у ваших стосунках із псом нічого не змінилося. Отже, цей загадковий лицар, який сміливо перейшов зі сфери торгівлі до радощів наукового пізнання, розуміє, що ти йому зобов’язана і чекає зустрічного кроку. Кмітливий, нíчого сказати. І аж ніяк не мрійник. Сподобався?
Я нічого не відповіла. Я розуміла її агресію та дріб’язковість, що так контрастували з щиросердям, яким аж світився той чоловік — проте не могла їх прийняти.
— Коли я розповідала тобі, як він рятував Жуля, — відказала я, — ти заявила, буцімто я перебільшила його роль. Тепер очевидно, що я тоді мала рацію.
— Слухай, я намагаюся поставити себе на твоє місце. Такий собі володар пустелі, смаглявець із блакитною кров’ю, Попелюшка, подібна до принца із казки — еге ж, тепер ти можеш примиритися з чоловіками... Що ж, дивно, але їсти я вже не хочу. Якщо буду тобі потрібна, шукай мене в казино. Можеш подзвонити йому і використати наш столик. Вам є про що погомоніти, правда ж?
Я схопила її за руку і примусила сісти. І глухо сказала, наголошуючи на кожному слові:
— По-перше, ти ж чула: його запрошено на вечерю. По-друге, я вечеряю тут з тобою. По-третє, нагадую, що мобільного в мене немає.
Криво посміхнувшись, вона набрала номер на своєму BlackBerry і підштовхнула телефон до мене.
— Немає питань. Просто напиши йому повідомлення і запроси на обід завтра. А я піду грати в покер.
Жуль тявкнув, вимагаючи ласки. Його боязка образа й напруга поволі розвіювались — я це відчувала і від цього почувалася значно легше. Поклавши ліву руку йому на голову, правою я накрила телефон Фред.
— Продиктуєш? — несподівано почула я свій голос.
Гадаю, це розчулило її навіть більше, аніж мене. І вона миттю зімпровізувала:
«Шановний З., знак оклику. Я щойно прочитала Вашого листа і ніяк не можу повірити в те, що Ви зробили для мене, крапка. У жодному разі не відписуйте на цей номер, тире, це телефон моєї подруги Фред, крапка. Завтра, кома, якщо Ви вільні о першій, кома, залиште для мене послання в готелі «Флобер», кома, і можемо посидіти в «Галатеї».
— І додай смайлик або допиши, що обіймаєш його. Вирішуй сама! Так ти заохотиш його до дій — і ми побачимо, чого від нього чекати.
Я надіслала повідомлення, не відводячи очей від Фред. Вона продиктувала невірний номер, що закінчувався на 12 замість 13-ти. Я вирішила не піднімати шуму. Хтозна, — зробила вона це навмисно чи це був поганенько продуманий план — однак мені це видалося дуже зворушливим. Не варто було зайвий раз ранити її самолюбство. Подзвоню йому з готелю.
Жуль, ніби відчуваючи, що я збираюся повернути йому рятівника, лизнув мені руку. Я знову обійняла його, глибоко вдихнувши притаманний Жулеві дух горіхів і водоростей, якого мені так бракувало.
Зібал де Фреж. Ім’я мені дуже сподобалося. Йому личило — навіть якщо мені складно буде вже не називати його месьє Макароном. Три тижні — досить тривалий термін. Звикаєш до того, що прізвисько викликає відчуття, не пов’язані зі справжнім іменем об’єкта.
— Алісо... Ти б змогла бути разом з подібним типом?
Мене несподівано ошелешили тривіальність питання і напускна байдужість Фред.
— Він такий милий. Напевно, він гей, — спробувала зробити їй приємне я.
— Зайві сподівання...
Підійшов сомельє з пляшкою вина. Фред зі зверхньою і дещо сумною елегантністю зауважила:
— Дайте спробувати мадам...
Повертаючись до вілли «Маріпоза» з боку міста, шумними вуличками, повними дітлахів і мартинів, я кидався у крайнощі: відчував то піднесення, то докори сумління, то гордощі, то гірку іронію. Почувався по черзі героєм, потенційним самогубцею, недоумком, гідним захвату лицарем та нікчемою. Неприступні чари Аліси Ґальєн вразили мене в саме серце. Я сміявся з ситуації, у якій опинився. З жертви, яку приніс. Повний провал. Свою досадливу реакцію я намагався видати за самозречення. Але з Жулем я повівся жорстоко.
Однак, щойно я занурився у папери, спостерігаючи за Трувілем з висоти битої всіма вітрами вежі, то зрозумів, що все просто: доля дала мені саме те, чого я хотів. Повернути сенс власному життю. Завихрити назад нещасливу спіраль долі, знову повірити у свої знання та ідеї. Рішуче відмовитися від гіркого комфорту втрачених ілюзій.
Хіба випадково людина, яка щедро надала мені цей дивовижний кабінет, була, як
