Надруковано в Бейруті - Жаббур Дуейгі
Слідчі пішли. Персефона спостерігала за всім зі свого вікна, коли Флер, тремтячи, повідомила їй про другий обшук:
— Тут поліція, мадам.
Флер завжди боялася поліції через причини, пов’язані з її дозволом на проживання та ймовірністю висилки назад, на батьківщину. Отже, Персефона мовчки дивилася з верхнього житлового поверху, як чорний повнопривідний «форд експлорер» не поспішаючи їде вузьким проїздом у напрямку головної вулиці, а світловолосий слідчий сидить праворуч від водія, тримаючи в руках книжку Фаріда Абу Шаара, її подарунок коректору і єдину здобич, упольовану за цей другий обшук.
22
У день, коли Абдалла і Персефона повернулися після медового місяця в Зальцбурзі у квартал Жумейзе, її свекруха наполягла, щоб вона заклала шматочок дріжджового тіста за одвірок перед тим, як увійти в дім. Абдалла із зусиллям підняв свою дружину вище, чекаючи, поки хтось із них знайде монетку (врешті її знайшов водій у глибині своєї кишені), щоб приклеїти до тіста на удачу. У цей час його батько Лутфі жалівся на свою дружину та звичаї її села, які вона перенесла з собою в Бейрут.
З першої ж ночі в цьому домі Абдалла хропів уві сні, і вона штовхала його рукою, щоб він повернувся на інший бік і ця «музика» врешті припинилася. Сон не йшов до неї, і вона дивилася на тінь дерева на стелі кімнати, гілки якого хитав вітер. Було щось, що дедалі більше не подобалося Персефоні Мелькі на цьому місці. Вона прикрасила його сама, і кожен, хто бачив його, захоплювався, але щось у ній почало противитися.
Вона більше не могла терпіти гамір нічних клубів та гучну музику на сусідніх жвавих нічних вулицях, як і різке ревіння моторів машин, якими безумці мчали по бульвару Незалежності на шаленій швидкості вночі на схід. Потім почався цей гуркіт, що його видавала нова друкарська машина, — глибоке двигтіння, що проходило крізь кам’яні стіни й доходило до самого верху, і від нього не рятували беруші «Quies», які вона одягала перед сном з постійним відчуттям, що світ унизу весь час рухається і двигтить, інколи цілодобово. З приходом весни з’явилися комарі. Якийсь із них літав коло її вуха, навіть залітав у нього, а інших не можна було побачити неозброєним оком. Вона розчісувала укуси до крові й казала, що річ у жакарандах: вони приваблюють комарів з усього світу. Вдень і вночі вона палила ароматичні палички фіміаму та спіралі для відлякування комарів, а будинок навіть обладнали електричними пастками, які голосно пищали, коли комахи залітали всередину.
Але найбільше її дратував запах коней. Якось вранці вона говорила зі своєю подругою французькою:
— Ні, не все в порядку…
— Чому?
— Цей запах!
— Ти ж казала, що він зник.
— Я не про запах фарби, Саро… Запах коней.
— Яких ще коней?
— Хіба я не говорила тобі, що ми живемо в стайні?
Абдалла принюхувався, глибоко вдихаючи повітря по кутках, але вважав дуже малоймовірним, що якийсь запах лишився після того, як десятки років тому коней перевели в долину Бекаа.
— Може, це запах фарби?
Тоді Персефона залучала Флер:
— Хіба ти не чуєш запаху коней?
На що та відповідала їй, якщо була, наприклад, весна:
— Ні, тут пахне жасмином.
Ця новоприбула зі свого далекого острова не знала, що має догоджати хазяйці, мовляв, також відчуває огидний запах, який зачаївся по кутках друкарні й у верхньому будинку і ставав особливо відчутний у дні підвищеної вологості. Персефона перестала говорити про комарів та коней, коли її свекор, Лутфі Карам, сприйняв її натяки ледь не як образу його дому, його матері та її дерев. Вона обмежилася тим, що запалювала палички фіміаму, які Абдалла, що терпіти не міг цього запаху, викидав, а вона знову запалювала їх, щойно він розвертався, щоб вийти.
Після того як Абдалла повернувся до звичного життя, вона також почала виходити в люди. Так, вона прийняла запрошення своїх одногрупників-випускників Академії образотворчого мистецтва і разом з ними взяла участь у виставці «Пам’ять Бейрута» з підзаголовком «Ідентичності та пожежі» в просторій залі, зведеній над горою столичного сміття на березі моря. Подруга познайомила її з елегантним чоловіком, який пив багато шампанського і знову наповнював порожній келих щоразу, коли повз нього проходив офіціант. Він представився як адвокат з апеляції і постійно відкидав своє золотаве, густе й блискуче волосся назад, коли вітався чи голосно перекидався жартами зі знайомими, яких перестрівав на кожному кроці. Він підводив її до картин та перших шпальт старих газет, які фіксували знаменні битви, а також до каркасу обвугленої машини, наверху якої стояла парасолька в кольорах ліванського прапора — білому та свіжо-червоному. Вони зупинилися перед чимось подібним до рингу для боксу, посеред якого стояла сповідальня, а в кутках — барикади, зведені зі справжніх мішків з піском, з просвітів між якими стирчали пластикові автомати Калашникова. Зі стелі звисали театральні маски, що сміялись і плакали. На стіну впродовж усього дня проєктувалися кадри хроніки, на яких можна було побачити дитячі забави та запеклі бої.
Запитання адвоката були неочікувані й прямі:
— Дивно, що ти не з тих легковажних білявок, у яких по двадцять пар сонячних окулярів.
— Звідки ти знаєш?
Він узяв її за руку, не запитавши дозволу:
— Тому що ти не фарбуєш нігті…
Вона усміхнулась, а він продовжив виконувати роль гіда, показуючи на різні чалми, розвішані посеред рингу на довгій мотузці на дерев’яних прищіпках:
— Білі зазвичай призначалися для шиїтів, а чорні — для тих, хто веде свій родовід від імама Алі бін Абі Таліба.
Він пояснив їй звичай носити червону турецьку феску, навколо якої обгортали білу тканину і якою покривали голову сунітські шейхи, а потім перейшов до чорного головного убору маронітських священників, який складався з двадцяти шарів і якого тепер уже ніхто не шиє; розтлумачив, чим відрізняються убори високих друзьких сановників і як їхній вибір убору залежить від рівня знань. Автор цієї інсталяції, що називалася «Негромадянські війни», мав на меті повісити на мотузках для білизни всі ряси всіх кольорів, а також єпитрахиль, патериці, корони та розшите золотом облачення.
У мить, коли вона цього зовсім не очікувала, він повернувся до неї:
— Чому тебе звати Персефона?
