Славка - Галина Сергіївна Ткачук

Вона всередині води.

Рік назад Йов видав щось подібне.

Ми йшли разом попід лісом, і я роззирався, дивився на засніжені дерева, із кущів крав сніг, зминав і жбурляв у Йова, і кричав:

— Нині зима! Нині — зима!

Той підняв із землі суху гілку, постукав по ній і сказав:

— Зима всередині.

— Де?

— Тут! — Йов постукав нігтем по гілці. — Тобто не саме тут, але всередині. Ти бачиш дерева, кущі і сніг. А не зиму. Зрозумів?

Йов — знаменитий чарівник, він вміє воскрешати мертвих. Тому коли помре, може стати окремою галактикою.

Я ж — просто лежатиму у ямі. І все.

Допоки не просурмить Архангел.

Одна дівка, ім’я їй — Галя, казала, що не прокинеться від архангельських сурм. Тому коли всі повстануть від гроба, хтось окремо до неї підійде і заспіва:

Та дівка родом із Поділля.

Вона каже, що ця пісня і гра саме про те, як мертва стає. І йде до річки.

Ми з Лютим ішли льодом на той берег.

Я сміливо ступав за ним, бо по ріці від тіла Лютого навсебіч розходився мороз.

Якийсь маленький тощий Березень ковзався поряд. І залетів Лютому на плечі, і звісився відти, як мавпеня. Так і їхав.

На середині річки на високій крижині воссідав Водяний Дідок. Закричав на нас:

— Теж мені, моду взяли — туди-сюди шастать! Шляються тут! Прояви!

Лютий із Березнем на нього навіть не озирнулися.

У темряві ми підійшли до пішохідного моста, коли почули зверхи людський крик.

Нам із Лютим нічого не було видно, зате у малого очі в темряві світилися і бачили все.

— Там походжає Високий Бог! — зашепотів Березень.

Ми з Лютим придивилися пильніше і побачили на височенних мостових підпорках малу фігуру, котра походжала там і час від часу щось викрикувала.

— Це що, справді Високий Бог? — спитав я у Лютого злякано.

— Тю! Ви що, дурні обоє? — Лютий вхоп мене за руку і потяг під міст, далі нашими шляхами. — То був такий самий малий, як оця абізяна. — Лютий тицьнув у Березня. — А Високий Бог — це вам не чувак на перилах. Це світло, Дніпро і свят. Людська кров — Теплий Високий Бог.

Лютий сказав це — і мені по шкірі пробіг мороз.

(Каже Лютий)

Маленький Березень глянув на Йоаникія і сказав мені:

— Його кров смикається. Або вся охолола.

Никій подивився на нас страшно і сказав:

— Я чую: тут хтось є. Тоне або пливе. Чиясь кров співає.

Ми з Березнем не чули.

Тоді Никій розвернувся і побіг, де кричала чиясь кров.

Ми бігли слідом.

Я так і не дізнався, куди того вечора кликали мене моя і ще чиясь кров.

Можливо, моїй крові взагалі хотілося вирватися з мене і Востікти!

Господи, як я вмію заспокоювати!

Як тільки хто де плаче, і кров його реве, і все тіло годне вмерти — я можу кожного заспокоїти.

Що там казати, я зрозумів, як це робиться після того, як довелося заспокоювати Василія. Тільки єдиний разочок — і я вже казав, що більше нападів у нього не буде.

Але той раз він увесь смикався і ревів: окремо — тіло, окремо — розум, окремо — кров. І тоді стало ясно, що більше нічого-нічого немає, коли ротом іде піна, а губи чорні.

І тоді я заспокоїв цих трьох — і Василій зітхнув і впав. І заснув.

Тому я і кажу: коли вся вода в мені верещить — мене нікому заспокоїти.

Хай собі Востікає! Що я можу їй сказати? Та течи!

Батькам, звичайно ж, мене приніс Кіт у чоботях, але мама розказувала про це інакше.

(розповідь матері Йоаникія)

Але хто це?

Двері відчинені.

По моїй кімнаті хтось ходить.

Я кажу йому: нічого страшного, не лякайся.

Я кажу їй: нічого в цьому страшного.

Я кажу: хто це?

Це жінка, якій я дала гроші.