Славка - Галина Сергіївна Ткачук

стояв бардак. Але я лягла на своє ліжко і заснула міцно-преміцно.

І мені наснилося все, що повважало за потрібне наснитися дівці.

Наступного дня мама повернулася і все поприбирала.

Але перед тим, як заснути, я все лежала, і все тіло моє здригалося, як від довгого-довгого плачу.

ЛЮТИЙ
ПАТЛАТІ

Коли Лютий пішов від мене, патлатим хороводилось.

Патлатим завжди навесні хороводиться. Або з дзьобатими їм б’ється, або ж хороводиться. Ще й наспівують кружляючи:

«Всі сушені квіти віддам за одну Зелену, прозору, широку весну!..»

Кидаються у свої кубла, виносять звідти всяке сушене: невипиту липу, віночки, ікебани — складають все, як водиться, на купу і підпалюють приспівуючи:

«Всі кактуси в банках віддам за одну Зелену, і навіть червону в світанках, Велику на волі поволі весну!»

І безперечно, аби в патлатих малися кактуси в банках, то, доспівавши до цього місця, це дике плем’я не полінувалося б їх винести та іспортить. Та, на щастя, кактуси по болотах не росли. Але ж патлі за тим довго не журилися, а однаково бігли знов десь по кублах і виносили свої зачитані книжечки — томики Байрона, скидали їх докупи та підпалювали. Тепер увесь гамуз патлатоволосих ділився на два: одні хороводили навколо палаючих віночків та сушених квіток, інші ж — навколо згоряючих, але безсмертних томиків Байрона.

«Увесь світ віддали б лише за одну, Та ні, цього мало — за справжню весну!»

А останні два рядки волали голосно-голосно, наче недорізані, і при тім гасали межи вогнищ, як показилися:

«Ви здатні віддати усе — за одну, Усе, чим багаті, — за справжню весну?!»

Звертання, мабуть, зверталося до дзьобатих. Не знати точно, але, як правило, після цих слів прилітала зграя дзьобів і починалося взаємозачіпання.

Але ритуал мав ще далі кілька етапів продовження. Тепер патлі дотягали з вогнищ пломеніючі недогарки і підпалювали яке де бачили на дзьобах пір’я. Але ж і дзьоби були не до тої степені дурні, щоби не здогадатись і собі не дотягти що-небудь із вогнища і не жбурнуть у натовпи патлатих. Займалися патли, одежа, пір’я, вогонь перекидався на сухе бадилля очеретів. Уся сума підпалених кидалася у мокре в болотах (гаситися), а інші намагалися врятувати житла та очерети у вогні. Кінчалося діло витягуванням із боліт тих, що самотужки у них загрузли.

Наступний день називався Вгощенням.

Усю ніч напередодні патлі пекли та висушували медові коржики, а рано-вранці вбирались у мішковину, зав’язували бантика із зеленої стрічки на голові, брали коржики і підкрадалися з тим до гнізд дзьобатих. Сперш до тих, у кого були шибки. Отут їм раптово як заволається веснянок:

Сонечку, зійди, Хмари розжени. Сонечку, куди? Не тікай — це ми!

І з цими словами жбурляли сухі прянички-медівнички у пташині шибки, а як пряники лишались, то знадоблялись і для простих гнізд, без шибок, прямим прицілом у лоби господарів.

Отоді й починалась на болотах весна.

Я розказую цю малу смішну історію, щоб вона ішла перед великою сумною.

ЛЮТИЙ

Я зустрів Лютого, коли вже смеркалося.

Він замітав у нашому дворі і плакав, бо його очі від морозу сльозилися.

Він першим мене побачив і покликав до себе:

— Ей! Іоаникій!

Це моє ім’я.

— Звідки ви знаєте, як мене звати? Хто ви?

— Знаю, бо свого часу тебе доглядав. Я Лютий.

Від Лютого пахло горілкою і щирістю, і очі його сльозилися.

— Вас хтось образив? — спитав я.

— Так, — відповів Лютий.

Я

Мушу сказати, що в дитинстві мене доглядала величезна купа людей!

Якщо б їх зібрати разом, могла б утворитися, наприклад, окрема політична партія.

І тепер усі вони мене знали.

Ті, хто пам’ятав.

Моя мати вважала, що причиною моєї появи у життя було двоє: вона і решта світу.

Відтак обов’язки доглядати мене, годувати і виховувати були симетрично розподілені між цими двома.

Коли я пояснював мамину філософію одній дівці на ім’я Романа, вона сказала, що ця історія нагадує їй іншу, почуту від старої тітки в електричці.

Що буцім у знайомої цієї тітки