Славка - Галина Сергіївна Ткачук

Ту мобілку я вже десь загубила.

Якщо ти заглиблений у себе багато — то губиш речей достатньо.

Додайте сюди іще короткозорість.

Я нікому не казала, що заміжня.

Як ви, мабуть, здогадалися, його таки забрали в армію. Я не знаю.

Можливо, саме тому я і загубила ту мобілку. Щоб усе по-чесному.

Не знаю, все одно ми таки гарно провели час. Кілька разів у загс ходили. Сподобалися одне одному. І це немало. Я посміхнулася.

Все одно ми скоро розлучаємося.

Я посміхнулася. Я згадала кілька своїх улюблених пісень про прощання колишніх одружених…

Гроші мої були сховані надійно — у різні книжки і буклети з-під дисків. У тім була своя система.

Я навіть не перевіряла, чи вони на місці.

А гаманця вона витягла іще тоді, коли вперше розмовляла зі мною, і було темно, і йшов сніг, тож вона притискалася міцно до мене, щоб з-під пухнастого капюшона розглядіть моє лице.

Те саме, з-перед якого втік був кілька хвилин перед тим Ігор.

Шкода, що вона тоді мене не злякалась.

Чорт! Я вперіщила кулаком у стіну.

Як я цього не передбачила? Ну чому я подумала, що у мене нічого красти!?

Вона забрала мої чоботи!

Почекай. Я заспокоїлася. У мене ще були зимові мештики.

Ботинки.

У мене ще є шкіряні чоловічі напівкросівки-напівтуфлі. Чорні. І я думаю навесні пофарбувати їх у червоне. І колись розкажу чому.

Я поворушила шиєю — і пару хребців тріснуло. Швидка ниточка нерва дьорнулася у руці.

Це таки якесь порушення. Я пішла на кухню зробити чай.

Так, вона тут поїла. Це ж треба: вона зварила макарони із сосисками і лишила трохи мені. Я засмутилася, що думала про неї погано. Мені ця історія із жінкою перестала подобатись. Я згадала, із якої моєї вини усе почалось.

Під батареєю стояли чоботи. Тю! Я таки поклала їх під батарею. Я засміялася.

Останнім часом все більше людей питають, чого я сміюся. Спочатку був один, тепер вже троє. Треба це якось припиняти.

Що зникло — так це одна ковдра.

Я увімкнула радіо.

«Дякую тобі», — співав Вакарчук.

Я уявила, що мені цю фразу каже та жінка, загорнута десь зараз у ту ковдру.

«Будь ласка!» — сказала я щиро.

За вікном на снігу просто посеред ранку хтось виводив для моєї сусідки зверху ранкове привітання: «НЕ СЕРДЬСЯ. ВСЕ ЦЕ ПРАВДА»

Я засміялася.

Я прокинулася по-справжньому вночі від чийогось хропіння. Мені заклало носа.

Я дістала із кармана штанів серветку і спробувала прочистити носа. Серветка виявилася шматком туалетного паперу.

На ліжкові спала жінка.

У будь-якому нежиттю основна проблема в тому, що він — запальний процес у голові.

Я сперлася спиною на край ліжка і навмисне вдарила жінку потилицею.

Хропіння змовкло, почувся якийсь радісний звук.

І тут раптом хтось взявся мене душити.

І ніби одразу це заняття кинув.

Я закрила очі. Я зрозуміла: жінка прокинулась і сіла мені на плечі. Її нижня сорочка і коричневі колготки мали сильний запах.

Її суглоби були якісь неправильно гнучкі, ніби кожен міг згинатися у три напрямки. Вони міцно обхопили мій тулуб.

Подзвонив телефон. Я підбігла, але слухавку схопила жінка на моїх плечах і високою пташиною мовою говорила з кимсь хвилин п’ять.

Я тим часом пробувала від неї звільнитися.

Я збила їм телефонну розмову.

Жінка видала якийсь тонкий писк.

Тоді я побігла по коридору і вдарила нею в стіну. Я бігала квартирою і била свою жінку об стіни. Вона кричала і тягла мене за волосся, закривала руками мої очі.

Тому я вибігла на балкона, відкрила велике вікно на своєму шостому поверсі і спитала, чи вона, бува, не боїться.

Дівка київська, мозок боярський, розум — вінницький, — сказала жінка.

І засміялася.

Я зрозуміла; це жарт.

Вона схопила руками дроти для сушіння шмаття, і гралася ними, і відчепила від них кілька прищепок. І вчепила мені на вухо.

Я вирішила потерпіти. Я вирішила подумати.

Я довго стояла на балконі із відчиненим вікном, і жінка сиділа на мені.

І ми обидві змерзли.

Я дивилася вниз на сніг, я не знала, куди дивилася вона.

Я подумала: коли ж вона із мене злізе?

А потім подумала: одне з двох: або злізе або не злізе.

Коли я народжу дівчинку, я носитиму її на плечах. Це дуже зручно, це звільняє руки.

Я закрила вікно.

Але народилася не дівчинка, а десь через рік народився Іоаникій.

А потім почергово наставали мої хороші і погані часи.