Славка - Галина Сергіївна Ткачук

Я спитав у нього:

— Ви ж Березень?

— Ні, я — Бахмач. Це таке прізвище.

— Знаю, — сказав я. — У мене таке саме.

Ведмідь, окраса лісу, хазяїн дивного хутра, ішов та ішов болотами.

На його спині в хутрі звила кубло миша. То була вредна сіра польова миша, казала ведмедеві:

— Візьми мене за жінку!

— Та нікуди це не годиться! Я можу взяти тебе хіба що за мишу на спину собі — аби звила кубло.

— Ну, бери хоча б поки що так, а тоді будемо бачити, — одказала вража миша.

Коли вони розмовляли в лісі, здавалося: клишоногий каже сам до себе.

— Ну сама суди, яка з тебе жінка?

— Як — яка? Прівлєкатєльна! І дуже навіть інтересна.

Кудлатий важко зітхнув.

— Ти ж не зможеш зготувати мені харч…

— Зате ти мене легко прогодуєш.

— …не зможеш влаштувати лігва.

— Зате я тебе люблю.

Скаже іще!

— Не пищи дурниць. Мені потрібна справжня жінка. От піду зараз до ведмедиць.

— Я тобі піду!

— А я піду!

— Тільки спробуй!

— І що?

— Та вкусю!

— А я тебе тоді заразом із кублом вичухаю, ще й у процесі ненароком розчавлю.

— Ну давай, чави, вбивай своє кохання!

— Ти мені не кохання!

— А хто?

— Миша!

— Одне другому не вадить!

Здорова ведмедиця їла малину просто з гілок, з листками.

— Здорова була, Маріє! — проревів наш ведмідь.

— І ти будь здоров, Варнаво. Що таке?

— Та ходи мені за жінку!

Марія відвернула морду.

— Побійся Бога, Варнаво! І мене не клич на гріх і сам не будь двоєженець.

— Ти про що?

— Та про мишу, жінку твою.

— Та яку?

— Та облиш!

— Та хіба миша ведмедеві жінка?

— А що?

— Я ж її навіть не бачу!

— Ну і що?

— Та я ж її… не люблю!

— Це завжди так здається.

«Фіг знає що!» — подумав ведмідь і почухав лівий бік.

«Фіг його знає, чого він!» — подумала миша і більш якісно почухала ведмедячий бік.

«Дякую», — подумав ведмідь.

Білка верталася додому.

Було тихо, тільки зелені дверцята, котрі вели у її дупло, у кубло всередині дерева, стояли розчахнуті. Туди залітало сухе листя і окремі його фрагменти.

Маленькій білці стало дивно, але варто було лишень притиснути кулачок до вуст і подумати добре, як дивно минулося.

«Хтось-таки до мене зайшов. Але, певно, нестрашний», — вирішила чомусь білка і залізла до кубельця.

Всередині кубла на самому м’якому, вдатно згорнувшись, лежав грубецький древесний ведмідь і щось жував.

— Добрий день, — сказала білка.

Ведмідь мовчки махнув лапою.

Розмов не передбачалося, тож все сталося нормально.

Вивірка робила так, як завжди: спожила харч, прибралася, розібралася і лягла спати поруч ведмедця.

«І хай тоді кажуть, що хочуть, я сьогодні не маю енергії нікого наганяти», — подумала вивірка.

Тієї ночі їй наснився загадковий хтось із великим ніби лисячим фіолетовим хвостом. Хтось був прекрасний, швидко тікав із одного кутика сну — в інший: сновигав, значить. А потім ніби теж заліз до білчиного кубельця, обійняв гладенькою лискучою теплою лапою їх із ведмедцем і заснув.

Прокинулась мись, як завжди, рано.

Ведмедець спав, харчі конкретно позникали. Але фіолетовий звір зі сну все іще сидів перед очима білки, блимав своїми і знав щось про цього ведмедця.

Вивірка замислилась: «Недарма, ні, недарма прабаба казали, що я здохну від того, що ізіжре мене лис. Так, лис — моя згуба».

Десь далеко в її голові посміхнувся фіалковий.

Ведмедець спав.

А коли прокинувся — вийшов надвір і пішов собі.

Вивірка зросла на кілька років. Вивірка носила синє плаття і синій чобіт. І кед. Майже щовечора ішла додому.

Зелені двері стояли подряпані.

Смик.

Білоччі зелені двері стояли зачинені!

Застукала.

Не відповідали.

Застукала гучніше.

В кублі перевернулися. Встали. Гупнуло кілька кроків…

На порозі із запитальним виразом на морді стояв грубезний ведмідь. Можливо, той самий, але яке це мало значення?

— Добрий день, — сказала білка. — Я тут живу. Ну, в кублі цьому.

— А, — сказав ведмідь. — Ну, заходь.

І першим почалапав до м’якого, і знову влігся там само, як тоді.