Славка - Галина Сергіївна Ткачук

Вона ішла зі мною від монастиря, біля якого я подала їй.

Я кажу їй: не лякайтесь, — я пропоную їй руку, але в темній кімнаті вже по диханню чути — нічого не уникнути.

Але що це?

Пальцем вона раз по раз торкає струн моєї гітари, тихенько.

Я відходжу у свій куток і відчуваю, що вона вже стисла мою гітару у руці.

Єдине тільки — це щоб вона мене не боялася.

Я не знаю, як вона мене не боялася.

Коли я дала їй копійку — ішов сніг, вона схопила мене за руку. Поруч не було нікого. Поруч ішла служба.

І одразу спитала, чи знаю я цей район. Я сказала — знаю.

Вона спитала, де знаходиться якась установа. Я не пам’ятаю яка. Я не знала.

До монастиря я прийшла, бо мала на душі вину і не мала нічого іншого. Я вдячна цій жінці, що пішла зі мною. Я відчувала свою вину перед нею. Але не зараз.

Потім вона спитала, де вулиця Межигірська. Я сказала, що не знаю.

Вона спитала, який район я знаю краще.

Я сказала — цей.

Але взагалі я не з цього міста.

А з якого?

Я сказала — із Вінниці.

Скільки коштує квиток до Вінниці? — спитала жінка.

Я сказала — двадцять гривень, але зі студентським дешевше.

Двадцять гривень, а зі студентським дешевше? — перепитала мене жінка.

Ага.

І як там, у Вінниці? Як там погода?

Не знаю, я давно там не була. Я тут вчуся.

Вчишся? Де?

Тут, — кажу.

Можливо, вона скоїла який злочин і шукала втечі.

Можливо, я теж. Чому вона мене не боялася?

Коли я ішла туди — я ішла по снігових кучугурах. Нікому їх відвернути. Ішов сніг. Мене перестрів колишній однокурсник Ігор і спитав, куди я іду. Я пообіцяла собі, що нікому цього не казатиму. Бо людина, що я перед нею винна, може здогадатися, що я винна, що вона теж винна, що усі ми страшні. Вона б мене злякалася. Вона б розсердилася, і між нами пролягла б тільки лють.

Ніколи не кажіть свою вину тим, кого скривдили. Ходіть натомість на сповідь.

Ой ні. Робіть навпаки.

Ігор тоді спитав, куди я іду. Я сказала: не знаю.

Він сказав: оце справжня загадкова дівчина: сама не знає, куди іде. Мені сподобалось.

Потім він подзвонив на мобілку комусь, кого теж звали Ігор, і запросив його десь пити пиво, починаючи від метро Льва Толстого. Я спитала, чи не себе він запрошував. Він засміявся і сказав: ні. І зник з-перед очей моїх, і я втекла від лиця його.

Так от, жінка, що пішла за мною, потім спитала, де я живу. (Після запитання, де я вчуся.)

Я сказала: у гуртожиткові.

Насправді я живу не там.

А як туди можна заселитися?

Треба вчитися там, де вчуся я, сказала я.

І пішла від неї, і вона пішла за мною.

Зараз мені хотілося їсти, але з кімнати виходити не можна.

Я не знала, що вона там у куткові робить.

Тихенько, поки мене не відчувають, я зняла свої золоті сережки і поклала до рота.

Потім, як завжди, лягла на підлогу. Тільки так моя спина відпочиває.

Я тихенько ворушилася, і хребці ставали на місце.

Здається, жінка починала мене боятися. Можливо, нам треба було іще поговорити. Усе б стало на свої місця. Я не хотіла. Я перегортала язиком сережки у своєму роті. На них залишився смак моїх вух. Я любила смак своєї шкіри — у дитинстві найкращий харч були шкірки від вавок. Зрештою, у молодості також. Про свою старість я нічого не знала.

Вона встала і пішла по мені кудись. Так, ніби мене і не було зовсім. Я заспокоїлась.

Я заспокоїлась і заснула. Зубами донизу, щоб неможливо було забрати мої найкращі у світі золоті сережки.

Я прокинулась від холоду. Двері були відчинені. Жінка пішла. Добре, що вона мене так і не злякалася. Це була сильна жінка. Я посміхнулася. Таки сильна. Такі, мабуть, дужі руки. Добре ще, що вона не придумала мене душити. Я посміхнулася від такої невідповідної думки.

Рука моя затерпла. І це засмутило. Раніше вона затерпала, тільки якщо я спала на подушці. А зараз я спала взагалі на твердій поверхні — це дуже недобре, що рука тепер затерпла. Це знову щось із хребтом. Я поворушилася — кілька хребців знову тріснуло.

Рот мій був порожній. Я засміялася. Знову проковтнула свої сережки. Нічого, нічого, вони повернуться рано чи пізно.

Але є речі, які вже не повернуться.

Я пішла по кімнаті розшукувати їх.

Так, зник мій паспорт. Я засміялася. Паспорт, де я була заміжня за своїм одним знайомим. Він так косив від армії. Він запропонував: я тобі — мобілку, ти — виходиш