Львів. Вишні. Дощі - Ганна Хома

Вона пішла. А він знав, що доведеться чекати довго, бо завтра і позавтра — вихідні. Від доторку, довгого, достатньо тривалого, він стільки довідався: про вихідні, про те, як люди живуть, що для них важливе, якими думками повняться їхні голови, про дві статі, про їхні неймовірно закручені стосунки, про… Ох, то була навала інформації! Він відчував себе переповненим, живим-живим. Так цікаво не було ніколи.

Вона любить дощ, читати книги, солодощі, яскраві кольори, гори, зимну воду з криниці, це місто, каву, руду кицю, камамбер і ще безліч усього…

До наступної зустрічі з нею трохи більше двох діб. Залишилося використати цей час якомога краще.

Адже бути тільки парасолем для неї — це замало.

* * *

— Ніно, ти можеш… Ну, я трохи… Дивне прохання, я знаю, але, будь ласочка, не смійся… Мабуть, я дмухаю на холодну воду… Я вже сама не знаю…

— Олю, та що сталося?! — дівчина гукає з мобілки наляканим голосом. — Та розкажи все, не мордуй мене!

— Ніно, — нарешті я розумію, що белькочу якісь нісенітниці, лякаю подругу, та вмить усвідомлюю, як треба діяти далі, — приходь в кафе біля басейну на сьому. Глянеш на… одного… мого знайомого, гаразд? Цікаво почути твою думку про нього. Посидь, попий кави, до нас не підходь, а просто спостерігай.

— Ну-у-у… — здивовано розтягується коротеньке слівце, а потім раптом Ніна вибухає феєрверком здогадки: — Ти познайомилась з хлопцем! Ти закохалась!

— Е-е-е, Ніно, до «закохалась» ще не дійшло… — однак невпевненість мене виказує.

— Я буду! Прийду швидше! Сяду за столик біля вікна! Звідти решту столиків…

— Ніно, — я намагаюся пригасити її запал, — ти той… Обережно. Без фанатизму.

— Будь спок, Олю, не вчи вчену. Я вмію бути непомітною.

«Бонжур, мадемуазель!» — цей голос пролунав не в моїй голові, а за спиною, коли я в понеділок ішла повз фаст-фудисте втілення американської мрії. На повному ходу я розвернулася — навіть не знала, що вмію виконувати настільки різкий маневр. Темні морелеві очі. Ні, не карі, а саме кольору стиглої, майже чорної вишні, щойно вимитої краплями дощу. Ставний молодий чоловік із невеличкою борідкою, в коричневих джинсах і темно-зеленій сорочці дивився на мене.

— Бонжур… — розгублено проказала я до незнайомця.

— Я загубився у вашому місті, мадемуазель. Підкажіть, як знайти кав’ярню Кульчицького.

Нівроку… Одна з найдорожчих у Львові кав’ярень. Сирник там… ум-м-м… ні, це не описати. Пляцки з Кульчицького треба куштувати.

— Це ж в центрі! Але я якраз туди їду, ходімо на «трійку», я скажу, де вам сходити, — тицяю правицею в бік трамвайної колії, натякаючи французові, що треба висуватися туди, до зупинки, розташованої на віддалі метрів так за двісті.

За цю поїздку трамваєм я дізналася про Анрі дуже багато. Мама була українкою, що не повернулася до Союзу із закордонної делегації, закохалася у француза Люка Мореля, одружилася. Сам Анрі — кондитер. Буде працювати в Кульчицького. Сказав, що пригостить мене найкращим у світі фонданом у подяку за те, що я його врятувала. І, чесне слово, я й сама не помітила, як продиктувала йому номер свого мобільного…

Він насолоджувався зустріччю. За дві доби встиг дуже багато, але трансформувався і далі, всотував знання про цей дивовижний прекрасний світ, розкішну планету, на якій пахощів було менше, ніж на рідній, однак сумішей, комбінацій різних ароматів виявилося безліч.

Спершу він зайшов у Макдональдс. Уважно придивлявся до всього, на ходу непомітно доторкаючись до людей і речей. І за кілька хвилин уже простягав прямокутний папірець дівчині, повторюючи один в один замовлення попереднього покупця. Він спробував людської їжі. Химерно, але цікаво. Його організм не без труднощів, однак відшукав-таки спосіб, щоб видобути з цього енергію.

Людські слова лилися потоком через чужинця, а він їх жадібно освоював. Уже наприкінці першої доби, побувавши в супермаркеті, на вокзалі, в різному транспорті, на різних вулицях, чужинець розумів структуру мови, схему, за якою будуються речення, як, куди, навіщо пересуваються люди, устрій їхнього суспільства.

Він без втоми готувався зустріти її. Чимало знаючи про цей світ, все ж зараз усвідомлював, що майже нічого не знав і тільки тепер поглинав жести, міміку, поведінку, розмови, їжу, питво, повітря не лише, щоб зрозуміти людей. Аби стати людиною.

Була мить, коли йому стало страшно. Міняючи тіло, всі процеси у ньому, перетворюючись на людину, він хутко второпав, що такого типу організм запрограмований на смерть… Щоправда, вслід за цим зробив іще одне відкриття і завмер у здивуванні. Не все так просто… Як же все оманливо з людьми! Яке елегантне рішення!.. Його безкінечно довге життя, ніколи не перерване, притлумило жагу, цікавість, змушувало більше нудьгувати, ніж насолоджуватися безсмертям. А ці люди, неймовірні істоти, були кочівниками, втомлені й старі стрибали у смерть, а потім народжувалися оновленими, з чистою пам’яттю, спраглі до життя, сповнені пристрастями… Геніально! Хай вони і платять за це повільнішим поступом, але чого вартий прогрес, якщо він не дарує повноти, гасить жагу життя!

Після цього моменту він уже не вагався. Спершу закоханий у людину, тепер він полюбив і людей. Та обрав остаточно.

Ніна тицяла пальчиком кнопки у мобілці. Якби у кафе і були сторонні спостерігачі, а таких не знайшлося, то жоден не затримав би погляд на тихій непомітній студентці довше, ніж на уламочок секунди. Вдосконалюючи значну частину життя вміння бути невидимкою, Ніна знала, як оточити себе непробивним для чужої цікавості муром.

Зате сама вона помітила парочку закоханих, що присіли неподалік за столиком в затишнім куточку.

Через двадцять хвилин Ніна тихенько вислизнула з кафе, нечутно здиміла — навіть Оля, захоплена розмовою з Анрі, незчулася, коли подруга зникла.

Вийшовши за двері, студентка усміхнулася. І тут чари невидимості з неї змило. Якийсь молодик озирнувся їй услід, приворожений прегарною усмішкою стрункої дівчини, тендітної та ніжної красуні із зеленавими очима, темним волоссям та смаглявою шкірою.

«Моя веселка знайшла своє небо!» — усміхалася Ніна, легкою ходою віддаляючись від кафе.

Анастасія Нікуліна

Потанцюй зі мною

Спасибі тобі, красуне, ой, спасибі! — Дідусь в сірому капелюсі цілував руку русявій дівчині в білому халаті. Його старенькі мешти були ретельно напастовані чорним й хвацько виблискували під сонячними промінцями. В петельці ошатного піджака з акуратними латочками на ліктях причаїлась червона гвоздичка. — Твої п’явки мене просто на ноги поставили. Я ж ходити не міг!

— Та що ви,