Гойдалка дихання - Герта Мюллер

Деякі дні були тільки вкритими брунатним лаком перевернутими кущиками трави у степу, незмінними з дня на день. А хмари танули, перепливаючи з одного дня в інший. Залишалися тільки худі журавлі високо в небі і дикі товсті мухи на землі. Але у траві не лежало жодного мертвого ховраха.

Куди вони всі поділися? — запитав би я у Карлі. — Дивися, он росіяни. Чому їх так багато? Пішки ходять по степу і нахиляються, а потім сидять якийсь час навпочіпки. Ти думаєш, вони просто так відпочивають, бо втомилися? Але вони мають таке саме гніздо в голові, як і ми, і шлунок настільки ж порожній. У росіян свої методи. І часу в них більше, ніж у нас. Вони тут, у степу, у себе вдома. Кобелян нічого б не мав проти. Інакше навіщо йому тоді в кабіні, біля гальма, лопата з короткою ручкою, адже траву він вириває руками. Коли нас немає, він виходить із кабіни не тільки за травою для кіз, — сказав би я Карлі, і при цьому я навіть не мусив би брехати, бо ж правди я все одно не знаю.

Але навіть якби я знав правду, це була б тільки одна правда, а її протилежність — це була б інша правда.

— Навіть ти і я, ми інші, коли з нами Кобелян і коли його немає, — сказав би я. — Я сам інший без тебе. Тільки ти вирішив собі, що ти завжди однаковий. Коли ти вкрав хліб, ти був інший, і я був інший, і всі решта також, — але цього я ніколи не скажу, бо це вже було б випоминання.

Хутро смердить, якщо його спалити.

— Я зніму шкіру, а ти розводь вогонь, — сказав би я, якби Карлі Гальмен усе ж таки погодився.

Ми з Карлі Гальменом і Кобеляном їздили через степ знову і знову. Через тиждень після цього ми також їхали на своїй «Ланції» і стояли нагорі. Повітря було чистим, трава помаранчевою, сонце повертало степ у пізню осінь. Мертві ховрахи лежали посріблені ранковою росою. Ми проїхали повз старого чоловіка. Він стояв серед хмарки куряви і махав нам лопатою. У неї було коротке руків'я. На його плечі висіла торба, наповнена лише на чверть, але важка. Карлі сказав:

— Він не траву збирає.

Якби ми наступного разу мали час, якби могли вийти з машини. Кобелян не мав би нічого проти, але ти був занадто делікатний, ти б ніколи не погодився.

Недаремно кажуть, що голод нестерпний. Ми з Карлі Гальменом мало знали один про одного. Ми забагато часу проводили разом. А Кобелян нічого не знав про нас, як і ми нічого не знали про нього. Ми всі були іншими, ніж ми є насправді.

ПРО ЯЛИНКИ

Незадовго до Різдва я сидів у Кобеляна в кабіні. Вже стемніло, а ми ще їхали до його брата. Везли вугілля.

Містечко починалося руїнами вокзалу і бруківкою. Ми повернули на розбиту дорогу якоїсь кривої вулички. На небі ще залишилася остання світла смужка, а за залізним парканом стояли ялинки — стрункі у темряві ночі, з гострими кінчиками, вони вивищувалися над усім краєвидом, і їх було дуже чітко видно. Кобелян зупинився на три будинки далі.

Коли я почав розвантажувати, він махнув мені рукою, щоб я не поспішав, бо ще є час. Він зайшов у будинок, який, мабуть, був білим, але у світлі фар виглядав жовтим.

Я поклав пальто на дах кабіни і розвантажував якомога повільніше. Але мною керувала лопата, я лише слухався її і не мав вибору. Тоді вона пишалася мною. Копання протягом останніх років залишалося єдиним заняттям, у якому збереглися хоча б рештки гордості. Незабаром машина була порожньою, а Кобелян усе ще сидів у свого брата.

Іноді план зріє повільно, але буває і так, що тебе раптово пронизує електричним струмом несподіваного рішення, яке вже прийняте тобою ще до того, як ти це усвідомлюєш. Я похапцем надягнув пальто. Коли я повторював собі пошепки, що за крадіжку садять у карцер, мої ноги рухалися до ялинок ще швидше. Ворота були незачинені. Це був здичавілий парк або цвинтар. Я позрубував усі нижні гілки, а потім зняв пальто і загорнув їх. Я не зачинив за собою воріт і поспішив назад, до будинку брата Кобеляна. Тепер будинок був білим, він стояв і дослухався до цілковитої темряви довкола себе, фари більше не світилися, Кобелян уже зачинив кузов. Мій пакунок гостро пахнув смолою і різко — страхом, коли я кидав його у себе над головою у кузов машини. Кобелян сидів у кабіні і смердів горілкою. Так я думаю тепер, але тоді я думав, що він пахне горілкою. Я думав, що він ніякий не пияк і вживає горілку тільки під добру закуску. Він міг би і про мене трохи подумати.

Коли вже так пізно, то ніколи не відомо, що трапиться з тобою в таборі. Троє сторожових псів загавкали. Вартовий вибив мені рушницею з рук мою в'язанку. Гілки лежали на землі, моє пальто з оксамитовими торочками — під ними. Пси понюхали гілки, а потім пальто. А найсильніший, мабуть, головний пес потягнув пальто зубами, ніби труп, через півподвір'я до центрального майданчика, на якому відбувалася перекличка. Я пішов за ним, і мені навіть вдалося врятувати пальто, але тільки після того, як пес випустив тканину з пащі.

Через два дні повз мене проїхав візок із хлібом. І на білому рядні я побачив нову мітлу, зроблену з руків'я лопати і моїх ялинових гілок. Через три дні було Різдво — це слово приносить у кімнату зелені ялинкові гілки. Але у мене у валізі залишилися тільки подерті зелені вовняні рукавиці від тітки Фінні. Адвокат Пауль Ґаст уже два тижні працював машиністом на фабриці. Я попросив його роздобути дріт. Він приніс мені жменю дротиків завдовжки з долоню, зв'язаних дротом з одного кінця, ніби пензлик. Я зробив із них дротяне дерево, на нього вбрав рукавицю і прив'язав її зелені пальці якомога міцніше до дротів, ніби ялинкові голочки до гілок.

Різдвяна ялинка стояла на столику під годинником із зозулею. Адвокат Пауль Ґаст повісив на неї