Гойдалка дихання - Герта Мюллер
МАРОЧНЕ ВУГІЛЛЯ привозять із шахт Рудного, це зовсім поряд. Воно не масне, але і не сухе, не кам'янисте, не пісочне, не зернисте. Але воно тримається купи, не розпадається на шматки, і як не крути, воно ніяке. Відомо, що у ньому багато антрациту, але воно позбавлене характеру. Його називають найціннішим видом вугілля. Антрацитове вугілля ніколи не було моїм другом, навіть небажаним. Воно було підступним, його важко було розвантажувати, здавалося, що запихаєш лопату всередину тугого вузла або клубка.
Яма схожа на вокзал, так само напівнакрита дахом і така ж відкрита для всіх перетягів. Сильний вітер, суворий мороз, короткі дні, необхідність електричного освітлення вже в обід. Перемішаний вугільний і сніговий пил. Або ж косий вітер і дощ в обличчя, а крізь дах просочуються ще більше краплі. Або виснажлива спека і довгі дні з сонцем і вугіллям, аж поки ти не падаєш з ніг. І настільки ж важким, як розвантажування, є назва цього вугілля — «марочне вугілля», — можна тільки спотикатися об кожне з цих слів, неможливо прошептати це, як, наприклад, назву газового вугілля.
ГАЗОВЕ ВУГІЛЛЯ летюче. Його везуть із Ясинуватої. Начальник вимовляє назву газового вугілля майже пошепки: ГАЗОВЕ. Це звучить, як заячий біль, заєць — німецькою «газе», а біль — «ве». Тому я люблю це вугілля. У кожному вагоні є грецькі горіхи, лісові горішки, кукурудза і горох. Кожна ляда на вагоні — а їх п'ять — піддається легко, можна відчинити навіть, як то кажуть, голими руками. П'ять разів шурхотить донизу газове вугілля, легке, кольору шиферу, тільки вугілля, без шлаків. Дивишся на нього і думаєш: газове вугілля має м'яке серце. Газове вугілля розвантажене, ґрати і далі здаються такими порожніми, ніби нічого між них не впало. Ми стоїмо вгорі на ґратах. Внизу, у животі ями, повинні міститися гірські хребти й ущелини, повні вугілля. Тут розташований і склад газового вугілля.
У голові також є склад. Літнє повітря тремтить над ямою, зовсім як удома, і небо шовкове, як удома. Але вдома ніхто не знає, що я ще живий. Вдома дідусь їсть зараз холодний салат із огірків на веранді і думає, що я мертвий. І бабуся кличе курей до сараю, у затінок завбільшки з площу кімнати, кидає їм їжу і думає, що я мертвий. А тато з мамою, мабуть, у нашому будиночку в горах. Мама лежить у своєму саморобному матроському костюмі у високій траві посеред гірської галявини і думає, що я вже на небі. А я не можу поторсати її за плече і сказати:
— Ти любиш мене, я ще живий.
А батько сидить на кухні за столом і помаленьку напихає дробом патрони, тверді бляшані кульки для полювання на зайців, це буде вже незабаром, восени. Газове. Заячий біль.
ЯК ТЯГНУТЬСЯ СЕКУНДИ
Я ходив на полювання.
Кобеляна не було, а я тієї другої осені в степу вбив лопатою ховраха. Він видав короткий свист, схожий на сигнал потяга. А потім довго тяглися секунди, поки розколоте на дві половинки тільце не зіштивніло. Газове. Заячий біль.
Я хотів його з'їсти.
Тут є тільки трава. А травою неможливо прибити тушку до стіни, як лопатою неможливо оббілувати. У мене не було ні інструментів, ні серця до цього. І часу теж не було. Повернувся Кобелян і побачив ховраха. І тоді я залишив його лежати, і все було так само, як тоді, коли тяглися секунди, поки розколоте на дві половинки тільце не зіштивніло. Газове. Заячий біль.
Батьку, колись ти хотів навчити мене, як свистіти у відповідь, коли хтось заблукає в лісі.
ПРО ЖОВТИЙ ПІСОК
Жовтий пісок може мати різні відтінки — від воднево-блідого до канарково-жовтого, може мати навіть злегка рожевий відтінок. Він ніжний, і його стає дуже шкода, коли його закопують у сірий пісок.
Кобелян знову забрав нас із Карлі Гальменом у приватну поїздку за жовтим піском. Цього разу він сказав:
— Ми поїдемо до мене додому. Я нічого не будую, але наближаються вихідні, а людина ж потребує культури.
Ми з Карлі Гальменом зрозуміли, що жовтий пісок — це культура. Жовтим піском посипали доріжки й у таборі, після весняної і осінньої побілки. Це були прикраси до весняного свята Перемоги і осіннього свята Жовтневої революції. 9 травня збиралися святкувати першу річницю Перемоги. Але нам це нічого не дало, для нас це був другий рік у таборі. А потім прийшов жовтень. Весняні прикраси з жовтого піску давно були розвіяні вітром спекотних днів і змиті дощами. Тепер свіжий жовтий пісок лежав у табірному дворі, схожий на цукор. Пісок-прикраса для Великої Жовтневої революції, але це не був знак того, що нам уже можна їхати додому.
А наші поїздки не мали нічого спільного з прикрашанням. Ми тоннами возили жовтий пісок, а будівництво пожирало його. Це називалося пісочний КАР'ЄР. Він був невичерпний, як мінімум 300 метрів у довжину і 20 або 30 метрів завширшки, і всюди лише пісок. Відкрита розробка піску, оточена пісочною ареною. Піску вистачало на всю околицю. І чим більше піску видобували, тим вищою ставала арена, тим глибше доводилося вгризатися у ґрунт.
Якщо водій був хитрий, він примудрявся заїхати машиною просто у пісочну гору, тоді не треба було відкидати пісок собі за спину, а спокійно нагрібати його на тій же висоті або і взагалі зручно скидати собі вниз.
Від одного погляду на кар'єр сліпило в очах, це виглядало справді грандіозно — ніби відбиток великого пальця. Чистий пісок, ні грама землі у ньому. Прямі, розташовані паралельно одна до одної верстви, білі як віск, бліді як шкіра, світло-жовті, яскраво-жовті, охряні і рожеві, шар за шаром. Холодні і вологі. Пісок збивався у грудки під час копання і, висихаючи, злітав у повітря. Лопата рухалася ніби сама по собі. Машина наповнювалася швидко. І сама розвантажувалася, це був самоскид. Ми з Карлі Гальменом чекали на кар'єрі, поки Кобелян повернеться.
Кобелян, і той не витримував і лягав навзнак у пісок, чекаючи, поки ми завантажимо машину. Він заплющував очі і, можливо, навіть дрімав. Коли машина була повна, ми легко постукували кінцем лопати по його підошві. Він зривався на рівні ноги і кульгав до кабіни,
