Гойдалка дихання - Герта Мюллер

— Лео, як називалося кафе?

— Кафе «Мартіні»! — прокричав я.

А через дві-три ложки вона запитала:

— А як звали ту жінку на кінчиках пальців?

— Мадонна місячного сяйва! — прокричав я.

ВІД ВЛАСНОГО ХЛІБА ДО ХЛІБА ЗІ ЩОКИ

У хлібну пастку потрапляє кожен.

У пастку сили волі під час сніданку, у пастку обміну хлібом за вечерею, у пастку ночі із запасами хліба під подушкою. Найгірша пастка янгола голоду — це пастка сили волі: бути голодним і мати хліб, але не їсти його. Поводитися із собою жорстокіше, ніж заморожена земля. Янгол голоду щоранку говорить: думай про вечір.

Увечері перед овочевою зупою всі міняються шматками хліба, бо власний хліб завжди здається меншим, ніж хліб іншого. А іншим здається те саме.

Перед обміном у мозку наростає паніка, а відразу після обміну закрадається сумнів. Після обміну в руці іншого щойно відданий хліб видається більшим, ніж він був у моїх власних руках. А те, що я отримав замість цього, відразу ж зменшується. Як швидко інший відвернувся від мене з моїм хлібом у руках, мабуть, у нього точніше око і він виграв. Я знову мушу мінятися. Але тому, хто взяв мій хліб, здається те саме, він переконаний, що виграв я, і теж вдруге міняється з кимось. І знову зменшується хліб у моїй долоні. Я шукаю третього і знову міняюся. А інші тим часом уже їдять. Якщо витримає голод, то трапляється і четвертий обмін або і п'ятий. А якщо ніщо вже не допомагає, то відбувається зворотний обмін. І тоді я знову маю свій власний хліб.

Мінятися хлібом необхідно. Бо хліб зникає дуже швидко. Він обманює тебе, як цемент. Так само як можна захворіти на цементну хворобу, можна захворіти від безперервного обміну хлібом. Обмін хлібом-це головна подія вечора, оборудка, під час якої блищать очі і тремтять руки. Вранці скибки хліба контролюють на вагах, а ввечері їх ще раз перевіряють очима. Для обміну хлібом треба знайти собі не лише відповідний хліб, а й відповідне обличчя. Треба відрізнити тих, чиї вуста вже викривлені дистрофією.

Найкраще, коли ці вуста вже вузькі і довгі, ніби лезо коси. Треба вчасно зауважити хутро голоду у заглибленнях щік, визначити, чи його довгі білі ворсинки вже достатньо довгі і густі. У того, хто незабаром має померти з голоду, на обличчі виростає густе, схоже на заяче, хутро. І тоді ти думаєш собі, що його хліб — викинутий намарно, що немає більше сенсу його годувати, бо незабаром білий заєць виросте зовсім. Тому хліб, виміняний у тих, у кого на обличчі вже росте білий заєць, називають хлібом зі щоки.

Вранці немає часу, але і міняти немає чого. Свіжопорізаний хліб виглядає однаково. Але до вечора кожна скибка засихає по-іншому — загострюються прямі кути або випинається круглий живіт. Саме через цю оптику засихання з'являється відчуття, що твій хліб обманює тебе. Це відчуття є у всіх, навіть у тих, хто не міняється хлібом. А під час обміну це відчуття симулюють. Тому й обмінюють один оптичний обман на інший. Після цього ти все ще обманутий, але втомлений. Обмін власного хліба на хліб зі щоки закінчується так само, як і починається, — раптово. Головна подія вечора завершилася, слід зосередитися на зупі. В одній руці ти тримаєш хліб, в іншій — ложку.

І тут ти опиняєшся один посеред стада і починаєш випробовувати всі способи, щоб якнайдовше розтягнути свою зупу. Ложки теж належать до стада, як і бляшані миски, як сьорбання і совгання ніг під столами. Зупа гріє, вона живе у горлі. Я голосно сьорбаю, я мушу чути свою зупу. Я примушую себе не рахувати ложки. І поки я їх не рахую, ложок набирається більше ніж 16 або 19. Я мушу забути ці цифри.

Одного вечора акордеоніст Конрад Фонн помінявся з Катею Плантон. Вона дала йому свій хліб, а він їй — дерев'яний брусок. Вона вкусила його, дуже здивувалася і проковтнула слину. Ніхто, крім акордеоніста, не засміявся. А Карлі Гальмен забрав у Каті брусок і поклав його в зупу акордеоніста, а Каті віддав її хліб.

Кожен потрапляє у хлібну пастку. Але з хліба зі щоки Каті Плантон ніхто не має права робити свій власний хліб. Цей закон теж належить до хлібної справедливості. У таборі ми навчилися забирати мертвих і не боятися. Ми роздягали їх ще до того, як тіло зіштивніє, нам був потрібен їхній одяг, бо ми мерзли. І ми з'їдали їхній захований хліб. Після того як ми востаннє видихаємо повітря, смерть — це наш виграш. Але Катя Плантон живе, хоча і не знає, де вона перебуває. Ми це знаємо і поводимося з нею як зі своєю власністю. Ми можемо виправити у ставленні до неї всі кривди, які завдаємо одне одному. Поки вона живе поміж нас, ми коримося правилу, що ми здатні на багато що, але не на все. І ця обставина вартує, мабуть, більше, ніж сама Катя Плантон.

ПРО ВУГІЛЛЯ

Вугілля є стільки, як землі, більше ніж потрібно.

ПОВНЕ ВУГІЛЛЯ привозять з Петрівки. У ньому повно сірого каміння, воно важке, мокре і липке. Воно пахне чимось квасним, ніби пожежа, а його грудки відділяються окремими листками, наче графіт. Після того як його змелють у млині і відмиють на мийці, залишається багато шлаків.

СІРЧАНЕ ВУГІЛЛЯ привозять із Краматорська, переважно в обід. Під ямою є ще пивниця для вугілля, велетенська підземна діра, а над нею — ґрати. Кожен вагон наїздить на ґрати окремо. У кожному вагоні міститься 60 тонн, це вагон пульманівського зразка, з п'ятьма лядами внизу. Їх відчиняють молотком, і це щоразу звучить, ніби останній дзвінок у кінотеатрі, якщо ляди піддаються з першого разу. І якщо вони піддаються, то вже немає потреби заходити у вагон, вугілля само миттєво висипається. Від пилюки темніє в очах, сонце стоїть у небі сіре, ніби дно бляшаного баняка. Ти задихаєшся і вдихаєш більше пилюки, ніж повітря, на зубах скрипить пісок. Протягом п'ятнадцяти хвилин розвантажується 60 тонн. На ямі залишаються лише кілька занадто грубих шматків. Сірчане вугілля легке, ламке і сухе. Воно блищить кришталево, ніби кварц, і складається з уламків і пилюки. У ньому немає зерен. Його назва походить від