Гойдалка дихання - Герта Мюллер
— Лео, я говорю серйозно, не помирай взимку.
А барабанщик співає з Лоні на два голоси:
Моряк, забудь про мрії,
Не думай про домівку…
Труді говорить крізь пісню, що мерців узимку складають на вулиці, на задньому дворі, закидають снігом і так залишають на кілька ночей, щоб вони остаточно задубіли. А гробарі страшенно ліниві і не хочуть копати могили, тому розрубують труп на шматки і риють лише невеличку дірку.
Я уважно слухав Труді Пелікан і відчуваю, що у мені є потроху від кожної з її латинських таємниць. Музика додає смерті сміливості, і тепер вона може хитатися в ритм разом із усіма.
Я тікаю від музики у свій барак. На сторожових вежах по обидва боки алеї, яка веде до табору, стоять вартові, невеличкі і застиглі, ніби вони впали з Місяця. З ліхтарів на вежах ллється молоко, зі сторожки на вході до табору у двір долинає сміх, там знову п'ють самогон із цукрових буряків. А на центральній алеї табору сидить вартовий пес. Його очі світяться зеленим, а між передніми лапами у нього лежить кістка. Мені здається, що це куряча кістка, і я заздрю псові. Він це відчуває і гарчить. Я мушу сказати щось, аби він не скочив на мене, і я кажу:
— Ваня.
Він точно називається якось по-іншому, але дивиться на мене так, ніби і сам міг би назвати моє ім'я, якби захотів. Я мушу втекти геть, перш ніж він зробить це, я роблю великі кроки і кілька разів обертаюся, дивлячись, чи не йде він за мною. Коли я вже доходжу до дверей барака, то бачу, що він і досі не взявся за свою кістку. Пес продовжує дивитися вслід мені або ж моєму голосові і слову «Ваня». У вартового пса теж буває так, що свідомість залишає його, а потім вертається назад. А самотність така ж, як і він. Можливо, російська самотність називається Ваня.
Я лізу на свої нари просто в одязі, як був. Нічник, як завжди, світиться над дерев'яним столом. І як завжди, коли я не можу заснути, дивлюся на пічну трубу з її чорними складками і колінами, на два залізні тягарці годинника з зозулею. Але потім я бачу себе у дитинстві.
Я стою біля дверей веранди свого дому, моє волосся — це чорні кучері, і я не досягаю ще навіть до клямки. У руках у мене м'яка іграшка — брунатний пес. Його звати Мопі. На відкритих дерев'яних сходах — мої батьки, вони повернулися з міста. Мама обгорнула ланцюжок своєї червоної торбинки довкола руки, щоб він не дзеленчав під час піднімання сходами. У батька в руках білий солом'яний капелюх. Він заходить до кімнати. Мама зупиняється, відкидає мені волосся з чола, забирає у мене іграшку. Вона кладе іграшку на стіл на веранді, дзеленчить ланцюжок на її сумці, і я кажу:
— Віддай мені Мопі, бо без нього я занадто самотній.
Вона сміється:
— Але ж у тебе є я.
Я кажу:
— Але ти можеш померти, а Мопі — ні.
Із ледь чутного сопіння занадто слабких, які більше не можуть танцювати, я чую свій дитячий голос. Він такий оксамитовий, що мені аж страшно. КУШЕЛЬТІР німецькою означає М'ЯКА ІГРАШКА — що за слово для тваринки з тканини, напханої тирсою. А тут, у таборі, ти знаєш тільки КУШЕН, як німці називають перелякане мовчання. А російською є КУШАТЬ. Але я не хочу зараз думати ще й про їжу. Я поринаю в сон і починаю перегляд сновидінь.
Я їхав верхи на білій свині по небу додому. З повітря, згори, землю можна добре роздивитися, всі контури співпадають, вони навіть оточені парканами. Але посередині окремих країн то тут, то там стоять якісь нічийні валізи, а поміж ними блукають нічийні вівці. У них на шиях висять ялинкові шишки, які дзвенять, ніби дзвіночки. Я кажу:
— Це великий сарай із валізами, або великий вокзал із вівцями. Там ніхто більше не живе, куди мені тепер податися.
Янгол голоду дивиться на мене з неба і каже:
— Їдь назад.
Я відповідаю:
— Але ж тоді я помру.
— Якщо ти помреш, я пофарбую все на помаранчеве, і це не буде боляче, — відповідає він.
І я повертаюся, а він дотримує слова. Поки я помираю, небо над усіма вартовими вежами забарвлюється у помаранчевий колір, і мені зовсім не боляче.
А потім я прокидаюся і витираю собі пошивкою від подушки куточки вуст. Бо туди найчастіше приповзають уночі плюскви.
ШЛАКОБЛОКИ
Шлакоблоки — це квадратні блоки зі шлаків, цементу і вапняного розчину. Їх розмішують у бетономішалках, а пресують ручним пресом. Цеглярня була розташована за коксохімічним заводом, по інший бік ями, біля териконів. Там було достатньо місця, щоб висушувати тисячі свіжозроблених шлакоблоків. Вони лежали, викладені тісними рядами, ніби гробівці на військовому цвинтарі. У тих місцях, де були ями або пагорби, ці ряди теж ставали нерівними. А крім того, кожен клав свій камінь трохи по-іншому, ніж його попередник чи наступник. Шлакоблоки носили у руках, поклавши їх на спеціальні дощечки. Від постійного носіння вологих каменів дощечки набрякали і вкривалися тріщинами та дірками.
Перенесення було тривалим актом балансування на сорокаметровому шляху від преса до місця сушки. І від того, що кожен балансував по-іншому, ряди виходили кривими. А дорога змінювалася після кожного покладеного каменя, просувалася трохи вперед, назад або до середини, через те що той чи інший камінь доводилося заміняти, або ж залишалося невикористаним місце у вчора покладеному ряду.
Свіжопресований шлакоблок важив десять кілограмів і був зернистий, як мокрий пісок. Потрібно було нести дошку поперед себе, як у танці, координувати рухи язика, плечей, ліктів, сідниць, живота і колін із рухами пальців. Ці десять кілограмів ще не стали каменем, вони не повинні були зауважити, що їх несуть. Їх треба було перехитрувати, рівномірно погойдувати, щоб вони не хиталися і не впали надто різко з дощечки на землю для сушки. Їх треба було класти на землю швидко, але водночас плавно, одним-єдиним рухом, щоб вони переміщалися на землю з єдиним гладеньким
