Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби - Юрій Романович Іздрик
Ну а якщо вже говорити конкретно про мій випадок, то це майже романтична історія. Розумієте, кілька років тому я закохався. Шалено закохався, хоча слово «шалено» тут ні до чого — не йдеться ж бо про жодну пристрасть. Уявляєте, хлопові далеко за тридцять, а він знаходить своє запізніле кохання — справжнє і єдине, єдине і справжнє. Оскільки я не міг собі уявити, що можу покинути сім'ю, то виник гострий внутрішній конфлікт, розв'язати який я й намагався за допомогою алкоголю. Звичайно, це не вихід, це малодушно й ницо, це ганебно, врешті-решт. І ось так романтична історія перетворюється на фарс в наркологічному диспансері.
Дівчинка-психіатр уважно й співчутливо слухає, а я думаю про себе, що, здається, ошукую їх усіх, не згірш аніж вони мене, до того ще й незле самообманююся. Що має спільного моє пиття з коханням? Це тільки наслідок безволля, нерішучості й підсвідомого бажання побачити себе жертвою жалобної драми. Однак драма й справді все більше скидається на фарс. Трагічний, але фарс.
На закінчення вона підсовує мені тест-анкету, де в різних редакціях варіюється запитання, на яке я от щойно так красиво відповідав.
По ходу заповнення її я автоматично виправляю стилістику, час від часу вказуючи дівчинці на неточність формулювань, необґрунтовані повтори, невідпрацьованість загальної концепції тощо. Намагаюся сподобатись, одним словом. Облесливе, облудне чмо.
Останній пункт звучить так: «Ви зневажаєте себе?»
— Знаєте, — кажу я, — мені важко відповісти на це запитання, не має значення, ствердно чи заперечно. Якщо б воно звучало інакше, ну, наприклад: «чи ви іноді зневажаєте себе?», я відповів би «так». А так — не знаю.
— Гаразд, впишіть до запитання все, що вважаєте за потрібне.
«Іноді зневажаю», — пишу я, відчуваючи, що саме в цей момент вже більше нікого не обманюю.
— Ви напевно знайдете тут багато невідповідностей і суперечностей, — знову демонструю я свою обізнаність (добре бодай, що не прошу в неї тести Роршаха), — але мені поки що не вдається як слід сконцентрувати увагу, тому я не слідкував за цим.
— Ні, ні, — це не є детектор брехні і не тест на правдивість, це просто анкета, яку ми вносимо до історії хвороби. Скажіть мені ще, як ви переносите лікування?
— Нормально, — відповідаю я. — Цілком нормально. Є лише одне «але». Бачите, я типовий невротик і маю пунктик на грунті гіґієнізму, тому мені трошки важко витримувати тутешні побутові умови. А так особливих скарг немає.
Вона щось ретельно записує до свого зошита, низько схиливши голову, немов першокласниця.
І це, здасться, кінець сеансу. Я з певним зусиллям відриваю сколений шприцами зад від стільця.
— В такому разі вельми вам вдячний, вибачте мою багатослівність, а також те, що відібрав у вас стільки часу, але ваш особистий шарм та й взагалі…
— Ну що ви, це моя робота. До того ж з вами набагато приємніше спілкуватися, аніж з деякими нашими пацієнтами.
— Спасибі на доброму слові, — зображаючи на неголеній пиці великосвітську посмішку, кажу я й виходжу до коридору.
Ясна річ, зі мною приємніше.
Намагаюсь уявити собі, що відповів на пропозицію намалювати неіснуючу істоту беззубий завсідник цього закладу, якого тут усі називають «Дєд». Мені робиться весело. «Дєд» вже точно не поліз би за словом у кишеню. Ані за словом, ні за олівцем. Окрім того, він побував тут уже стільки разів і настільки освоївся, що постійно ошивався на кухні, випрошуючи чергову порцію вистиглого, завареного у відрі чаю, який потім розігрівав за допомогою саморобного кип'ятильника в чиїйсь-небудь палаті, добуваючи принагідно ще й сякий-такий харч. Кип'ятильник «Дєд» змайстрував власноруч із двох бритвочок GILLETTE, конфіскованих персоналом у наркоманів-суїцидників. Подвійний GILLETTE ще й досі годився для самогубства, тільки цього разу еклектично-електричного — невідомо звідки вирвані дроти були поскручувані абияк, прокладка між лезами виглядала більш ніж сумнівно, про штепсельну вилку й говорити не доводилося.
Може, в такий спосіб «Дєд» підліковує себе іонізованим чаєм? Все ж таки народна медицина, що там не кажи, часто ефективніша за офіційну.
Отак, рухаючись до своєї палати й дурнувато посміхаючись, я буквально зіштовхнувся з фрау Де.
— Гуляєте, бачу? Як самопочуття?
— На всі сто, — відповідаю за інерцією приязно.
— Ото ж бо й воно, що ви якісь напрочуд збуджені. Це не дуже добре. Вам потрібен перш за все спокій.
«Пішла на хуй, курва», — думаю я і, продовжуючи посміхатися, зачиняюся в палаті. Тут на мене чекає Артур. Прийшов відвідати болящого. Справжній тобі брат-дружбак, враг його бери. Ну й день видався. Який тут, у дупі, спокій. Ні в дупі, ні в душі.
Я. Привіт, Артурчику.
А р т у р. Як справи, батьку? Як ти себе почуваєш?
Я. Супер! Думаю, не сьогодні-завтра треба забиратися звідси.
А р т у р. Як це забиратися? Ти ж тут тільки три дні. Лікування ще не закінчилося. Так не можна — почувся трошки краще і вже відразу тікати.
Я. А що тут робити? Мені провели дезінтоксикацію, вивели мене з кризового стану, а на більше вони й не здатні.
Я. Але ж ти ще не цілком одужав. Твоя психіка ще не врівноважена. Ти знову можеш зірватися.
Я. Слухай, не забивай мені баки. Я знаю таких, що лежали тут місяцями, а на виході купували в найближчому гастрономі чвертку. Немає жодного сенсу тут вилежуватися. Тим більше, що мені тепер роблять лише дві вечірні ін'єкції— магнезію і вітаміни. Це мені і вдома дружина запросто може зробити. (Заходить м о я д р у ж и н а. Я, повертаючись, до неї.) Привіт. Заходь. Сідай. (Говорить до обидвох). Дні минають намарно. Я вже цілком можу працювати. За ці дні я стільки встиг би зробити для інших, для вас у тому числі. А щодо мене… (Набирає ораторської постави.) Мені лише потрібно бути сильним і рішучим. Я — сильний. Подивіться на мене, я вершина ваших сподівань! Все буде в порядку. Я бунтуватиму проти тутешніх тюремних правил. Я не прибічник хаосу. Але подивіться на фрау Де. Хіба влада не є свого роду бунтом? Бунтом у формі порядку, бунтом гори супроти низини, бунтом вищості проти ницості! Вершина потребує долу, долина — піку, щоби вони не
