Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби - Юрій Романович Іздрик

— А надвір тут не випускають? Повітрям подихати, покурити тощо?

— Ні. Це так званий ЛЗЗТ — Лікувальний Заклад Закритого Типу.

Ага, медична тюряга. Рудимент совдепівської наркології. Терапія за ґратами. Добре хоча б, що не примусова. Раніше просто менти загребли б, та ще й кримінальну справу навісили би, попсувши біографію. Цікава історія.

Микола знову втупився у стелю, а я продовжував даремно чекати сну.

Почувався більш-менш нормально. BEER з BEAR'om, здається, повернулись у фізичне тіло, а, може, зникли кудись назавжди. Ну й чорт з ними. Так спокійніше. От тільки час минає якось дивно — то неперервно, то дискретно, але навряд чи впорядковано, щоразу змінюючи систему відліку.

Секунди зненацька зависали в просторі нестерпно-стійким ґештальтом, а згодом починали втомливо мерехтіти, немов цифри на барабанах грального автомата. Річ ясна, про те, щоб випали три сімки, чи бодай якісь однакові символи, не могло бути й мови. Джек-пот не для таких, як я.

Звикнути до цього було важко. Людина може витерпіти багато чого, коли бодай якось орієнтується в часі. Хронологічна ж анархія цілком обеззброює нас. Тоді перший-ліпший зачуханий мольфар чи навіть відьма-покоївка із фарбованими хною патлами отримують над нами владу сливе безмежну.

Згодом-перегодом я вирішую детальніше ознайомитись із територією. Сенсу лежати лантухом без сну немає. Однак мої спроби підійнятися з ліжка закінчуються не вельми успішно. Мною хитає з боку на бік, як при сильному штормі, і я ледве не падаю на підлогу.

Микола схоплюється з ліжка.

— Обережно, — каже він, — я допоможу вам.

Що ж вони, в біса, мені вкололи. Мабуть, якийсь сильний транквілізатор — це завжди має на мене таку дію.

— Нічого, дякую, я сам.

— Нема чого встидатися. Ви ж хворий, а я здоровий майже.

Я відкидаю його допомогу, однак він виходить за мною на коридор.

— Отак, обережно, попри стіночку, — напучує він, а я й справді можу пересуватися, лише тримаючись за стіну, ледве переставляючи ноги.

Якось мені вдасться доповзти до кінця коридору — благо відстань невелика.

Вбиральня, яка в старорежимних реєстрах напевне досьогодні іменується «санвузлом», виглядає не надто привабливо, перш за все якраз із точки зору санітарії: куций передпокій з лавкою для курців і власне вбиральня: в кутку — загиджений по вінця унітаз без покривки і душова ніша без дверей, без ширми, без жодної полички чи гачка. Лише вгорі, обтягнена дротяною сіткою, лампа. Зі стіни стирчить кран і зміїться голий шланг, призначений, мабуть, для миття худоби. Ну хіба що це місцева модифікація душу Шарко. Та-ак. Буде трудно. Покищо потреб у мене ніяких немає — зневоднення, семиденний піст і те де, але рано чи пізно доведеться ж якось користатися цими благами вітчизняної цивілізації. Зрештою, до цього ще треба дожити. На жаль, сумніватися в тому, що доживу, не доводиться.

Повертаюся в палату.

До загорнутого в ковдру хропуна щопівгодини приходить медсестра — та, що шукала моє прізвище, — і міряє тиск. Виявляється, він патологічний гіпертонік, і на тлі алкогольної інтоксикації ніяк не вдається вивести його з кризи.

В палаті є ще й четверте ліжко. Поки що воно порожнє, до того ж відгороджене ширмою. Ще один привід для роздумів.

Я лежу мовчки, збайдужілий і запаморочений ліками. Варто було б перевірити ще й кімнатний сортир, але в мене занадто мало для цього сили. Завтра, завтра — відганяю від себе набридливі і, мабуть, хворобливі думки.

Під кінець робочого дня з'являється фрау Де.

— Як ваше самопочуття?

— Ich fühle mich hier wohl, — кажу я навряд чи грамотно і, мабуть, не дуже артикульовано: дикція моя порушена так само, як і координація рухів. — Das ist normal. Ordnung muß sein[66].

Вона киває головою, повертається і йде.

— Alles Gute, meine liebe Frau![67] — радісно кидаю вслід і повертаюся до стіни.

Ввечері надходить черга нових тортур — ін'єкції, піґулки, аналіз крові.

— Знаєте, мені зранку дали снодійне, але я чомусь зовсім не спав, кажу я, вдаючи занепокоєння.

— Вам не кололи снодійне. Дарія Юріївна сказала дати його аж перед сном. Лягайте на тапчан.

Тепер я й справді занепокоєний. Що в біса тут діється? Говорять одне, роблять зовсім інше. Треба бути насторожі. Будьмо уважні, як любить казати Ґорвіц.

Сколовши мені півзадниці, непривітна сестра подає стограмовий келішок.

— А тепер випийте ось це.

— Що це? — запитально дивлюся на неї.

— Це ліки. На горілчаній основі. Пийте.

Навіщо мені зараз спиртне, зрозуміти важко, але я слухняно випиваю. Мій тренований нюх відразу впізнає «Столичну» і то не будь-яку, а фірми ARTEMIDA — одного з найкращих продуцентів алкоголю.

Це вже на другий день моя дружина розповіла, що їй наказано було залишити в ординаторській чвертку горілки. Знову, бляха, брехня. Ліки називається, матері їхній по кобилі. Що ж, будемо уважні. Відтепер я намагатимуся простежити кожну ампулу, з якої втягують у шприц чергове зілля.

Дружина відвідує мене щодня.

Хочеш, — каже вона, — яскравих апельсинів[68]?

Хочеш — довгий лист від сина?

Хочеш — я підірву всі зорі, які заважають спати?

— Апельсини, мабуть, не завадять. Тутешня перлова каша, розмазана по вищербленій тарілці, і чай з відра якось не збуджують апетиту. Фруктова дієта— це кайфово й корисно, мабуть. Лист від сина? Навряд чи це потрібно. Я ж не пробуду тут довго, правда? А висаджувати в неіснуюче повітря зірки справа дорога й невдячна. (Я все ще погано артикулюю).

Хочеш, — прохоплюється вона зненацька, —

я повбиваю всіх сусідів, які заважають спати?

— Ну що ти. Сусіди дуже милі люди і зовсім мені не заважають, навіть навпаки. Я розповідаю їй про Миколу, який саме вийшов, користаючись тим, що гіпертонік усе ще спить.

Хочеш, — знову каже дружина, — сонце замість лампи?

Хочеш, — за вікном будуть Альпи?

Хочеш, — я познімаю скальпи

з усіх, хто дратує тебе?

— Гадаю, лампа нічим не гірша від сонця за ґратами, з Альпами теж не варто заводитися — ти ж знаєш, гір я не люблю. А щодо тих, хто мене дратує, то довелося б скальпувати цілу гурму людей без жодного зв'язку з їх моральними засадами, расовою чи національною приналежністю, сексуальною орієнтацією, рівнем інтелекту, естетичними уподобаннями, темпераментом, достатком, освітою, професією, політичними переконаннями й релігійністю. Ага! Релігійністю!

— Ви вірите в Бога? — питає мене молода симпатична дівчинка-психіатр, либонь цьогорічна випускниця медакадемії. У цієї в кабінеті лише дерев'яне розп'яття, теж, мабуть, вирізьблене вдячним пацієнтом-репатріантом.

— Бачте, я, що називається, непрактикуючий християнин, тобто майже