Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби - Юрій Романович Іздрик
Ф р а у Д е. Ото! Вже до цього дійшло? (Після багатозначної паузи.) Зайдіть до мене в кабінет. Усі троє. Там і поговоримо.
В кабінеті під вовняно-непорушним поглядом Божої Матері й вогняно-незворушним поглядом залізної фрау фарс неухильно починає дереінкарнуватися на драхми варту драму.
Атакований відразу з трьох боків (Пречисту Діву не враховуємо), я потроху здаю позиції.
— Ви перетворили життя своєї дружини й сина на пекло! — гнусавим тоном міс Гнуссен фрау Де грізно відкидає мої несміливі петиції про можливість звільнення.
«Може б ти, курво, спочатку запитала, що в о н и с а м і про це думають», — спалахує в моєму мозку, але відблиски цього спалаху чомусь абсурдно трансформуються в істеричний фальцетний крик:
— Я вже три дні не мився!
— Які проблеми? Артур завезе вас до себе додому, там нормально помиєтесь і повернетеся назад. Правда, Артурчику?
Ого, вона вже теж називає його Артурчиком. Той слухняно киває головою.
— Ви обіцяли мені одномісний номер.
— Вам шкідливо перебувати зараз наодинці. Уявіть собі — в такому стані, і нікому навіть слова сказати, ні в кого води попросити. А раптом щось станеться?
— Поясність мені, який сенс в тому, що я буду цілий день у лікарняному ліжку очікувати двох нещасних вечірніх заштриків? Мене чекають на роботі. В мене ж є робота, чорт забирай. Я можу її втратити.
— Якщо будете продовжувати пити — втратите все.
— Послухайте, я ж потрафлю робити ін'єкції і вдома. Невже варто заради нещасних вітамінів і дози магнезії тримати мене тут цілодобово? — Скажи, ти ж можеш це зробити, — звертаюсь я по допомогу до дружини. Однак фрау Де не дає їй відповісти.
— За вами потрібен нагляд. Можуть виникнути непередбачувані ускладнення. Курс лікування ще не закінчено.
— Який курс? Яке лікування? Ви ж фахівець і прекрасно знаєте, що алкоголізм не лікується в принципі. Принаймні фармакологічно.
— Існує ще й психотерапевтичний фактор. До речі, ви були в психолога?
— Був.
— От і добре. Якщо хочете, я можу закодувати вас на кілька місяців, на рік, на десять.
— К бісу кодування. Бачив я ваших закодованих. Під парканом і з пляшкою в руках.
— Все залежить від людини. Від її волі. Ми не чаклуни.
— Ну, власне. Все залежить в даному випадку від мене. То чому ви не хочете випустити мене? Я ж прийшов сюди добровільно, і часи примусового лікування давно минули (ах, як напевно ти про це шкодуєш, сучко).
— Батьку, ти ж чуєш, лікар каже — за тобою потрібен нагляд, — непрошено втручається Артур. — (А хрін хріновий тобі в задницю й гірку редьку в зуби!) — Зараз поїдемо до мене, залізеш у ванну, відпочинеш, поголишся, відчуєш себе людиною, а потім я завезу тебе назад. (Залізна відьма може бути певна стовідсотково — цей таки завезе).
Фрау Де з насолодою спостерігає за відкриттям другого фронту.
— А хрін тобі… — мало не вихоплюється в мене, та вчасно схаменувшись, кажу цілком, як мені видається, розважливо: — В такому випадку ми можемо домовитися про денний стаціонар. Вдень я ходитиму на роботу, а ввечері повертатимусь сюди на процедури і ви будете наглядати за мною, скільки влізе. Я просто буду відсутній ті вісім годин, які тут і так марнуються.
— А якщо щось трапиться на роботі? — запитує моя дружина.
Відкрито третій фронт. В бій вступає легка артилерія.
— У вас же були епілептичні приступи? — підкидає їй боєприпасів непереможна і почесна Фельдфебель-фельдшер Третього Райху.
— У мене вже півроку не було ніяких приступів. До того ж мені тут напомпували магнезії з транквілізаторами…
— Добре, — зненацька здає позиції фрау Де, — нехай буде по-вашому. Домовимося про денний стаціонар.
— То, може, я хоч сьогодні переночую вдома? — зі слинявою надією кажу я, видаючи з головою всі надсекрети власного оборонного комплексу. — Це ж ніби також своєрідна психотерапія. До того ж в Артура, як і у вас, в шпиталі, немає защіпок на дверях, ні в лазничці, ні в клозеті. Погодьтеся, це створює певний дискомфорт.
— Це якраз дуже добре. З огляду на ризик епілептичних приступів, вам взагалі не можна зачинятись. Уявіть собі — з вами щось трапилось, а двері замкнені!
Ой, йо… Цікаво, яка ти в ліжку, непохитна фрау? З тобою я сцяв би й срав би, взагалі не прихиляючи дверей, а, можливо, навіть не виходячи з кімнати. Збоченка. Маніячка. Курва. Мата Харі[70], мать твою в харю.
Чомусь ніяких інших лайок на думку не спадає.
— Вночі вам, може, знадобиться снодійне. Вам зараз необхідно якомога більше спати, ви не витримаєте безсоння.
— Він приймає вдома на сон мелатонін[71], — каже моя дружина, тимчасово перекидаючись на колаборацію з моїми розгромленими підрозділами.
— А що це таке? — дивується фрау Де.
От тобі й профі. Ог тобі й спец. От тобі й IRON MAIDEN.
— Це такий гормон, який виробляє мозок під час сну, — підсовує очевидну дезінформацію правовірна моя колаборантка, цілком, здається, порвавши з ворожим мезальянсом.
— Для чого вам ті гормональні препарати? — тріумфально каже введена в оману ошуканка. — До того ж сьогодні ввечері вам повинні вколоти сульфазин, — після підозрілої паузи продовжує вона, — а від цього може піднятися температура, так що вам обов'язково потрібно бути тут.
Очевидно в її арсеналах ще досить прихованої зброї. Я ж тримаюся на самих понтах. І на бажанні пошвидше забратися звідси.
— А від чого цей сульфазин? — питає віддана мені дружина голосом резидента INTELLIGENCE SERVICE.
— Це препарат, який очищає кров. Але він на кожного по-різному діє. Тому необхідний нагляд.
«Сульфазин, сульфазин», — крутиться в голові щось дуже знайоме, та висотаний затяжними боями мозок не може підказати, звідки я знаю це слово.
Після цього ми їдемо до Артура. Я вперше за усі ці дні справляю сяку-таку нужду в сортирі без защіпок, зате з унітазною покривкою, якої, сподіваюся, не торкалися сідниці інфікованих наркоманів. Потім приймаю теплу ванну, голюся, після цього кажу Артурові.
— Дякую тобі, старий, за все. Справді. — Непідробна вдячність прокидається в мені разом із відчуттям чистоти. — Не турбуйся. Назад
