Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби - Юрій Романович Іздрик

Йде третій день мого перебування тут, і стисло висловлюватися мені не вдається — я почуваюся непогано, але дещо збуджений і тому багатослівний. До того ж це дівча — єдине людяне обличчя, яке мені вдалося побачити серед персоналу Лікувального Закладу Закритого Типу. Мені хочеться їй сподобатися.

— Намалюйте, будь-ласка, яку-небудь істоту, якої не існує в природі, — підсовує вона мені аркуш паперу й олівець.

В процесі соціальної адаптації (чи, мо', — суспільної мімікрії) я став таким нікчемою, що не можу не підігрувати навіть лікарям. Моя запопадливість набуває іноді потворно гіпертрофованих форм. Коли, перевіряючи рефлекси, мене стукають молоточком по коліні, я смикаю ногою так, що мало не скидаю невропатолога із стільця; коли просять приспустити штани для ін'єкції, заголяюся, мов чортів ексгібіціоніст; на прохання дантиста роззявляю пащу так широко, що, мабуть, можна побачити світло в кінці тунелю.

От і тепер, розуміючи, що це якийсь тест, швидше за все на алкогольні фобії, я поквапливо малюю страхітливого двоголового птаха, більш за все схожого на перегодованого геральдичного індика в ластах. Зненацька мені спадає на думку, що тест цей може бути не таким простим, як видасться, і що враховується, скажімо, опрацювання деталей або чіткість обрисів, тобто сама механіка процесу. Тому я починаю затушовувати індикові крила, намагаючись зберегти канони світлотіні. В результаті моїх зусиль індик набуває вже цілком непривітного, погрозливого вигляду, якщо й надаючись до геральдики, то хіба як емблема якої-небудь терористичної організації на ктшалт «ЧЕРВОНИЙ ГАОЛЯН»[69].

Дівчинка дивиться на мене співчутливо. Вона, напевно, думає, бідака, що ця потвора переслідує мене у снах.

— Знаєте, — кажу я, — мені важко так експромтом щось намалювати. Я свого часу займався малярством, але здебільшого абстрактним. Хочете, я намалюю вам щось іще, якщо це не змарнує вашого часу.

— Ну що ви, це ж моя робота, — простягає вона мені ще один аркуш.

Я акуратно й повільно, намагаючись не відривати олівця від паперу, рисую симпатичну рибку на чотирьох ногах. Рибка посміхається, і я домальовую їй на кожну лапку по кросівці NIKE.

— От бачите, цілком інша справа, — каже офіційна цілителька моєї душі, ніби ми не на сеансі психоаналізу, а на уроці малювання.

Вона не знає, що ця рибка справді відвідує мої сни, але в людській подобі й без жодних дурнуватих кросівок.

— Скажіть, що вас турбує, що вас не влаштовує в цьому світі?

— Мене не влаштовує сам цей світ, скажімо, сам цей світ. Бо він задуманий для боротьби й перфектно на боротьбу налаштований. В ньому все до дрібниць для цього відреґульовано. В ньому постійно потрібно боротися — за кавалок хліба, за жінку, за місце під сонцем, за соціальний статус, за безпеку, за добробут, за життя попросту. Я ж не створений для боротьби. Я не вмію і не люблю боротися. Навіть за власне життя. Огидно. Чому я повинен боротися за те, чого ніколи ні в кого не просив. Мені не приносить задоволення перемагати когось. Перемагати в будь-якому сенсі. Якщо вже говорити про речі приземлені, то мені, скажімо, коштує великих зусиль вдарити людину в обличчя. Навіть якщо це мій потенційний вбивця. Можливо, в мене навіть м'язи відповідні атрофовані. Або заблокована область мозку, що відповідає за агресію. Однак, як уже було сказано, цей світ створено для боротьби, і виживають в ньому лише ті, у кого, як і у вашої неземної,— даруйте, — шефині в генах закладено DER WILLE ZUR MACHT. А мені, отже, відведена роль незмінної жертви, яка постійно повинна захищатися. Однак навіть для захисту необхідно іноді з'їздити комусь по пиці. Якщо ж ні — доводиться втікати. Ви ж психолог, ви, мабуть, знаєте, куди втікають люди. Хто куди — хто у внутрішню Монголію, хто в рукотворне божевілля, хто в ненастанні подорожі, хто ховається за різномастими масками й ролями, хто рятується алкоголем чи наркотиками, хто западає в анабіоз, перетворюючись на хатню рослину, найталановитіші просто ошукують себе весь час. Звичайно, ви можете сказати, що картина відтворена дещо спрощено, схематично, навіть тривіально: з одного боку хижі вовки, з іншого — беззахисні, але плодючі кролики. Може, воно й так. Тільки суть від цього не змінюється. Мені набридло постійно втікати, і я ненавиджу боротьбу — і те, й те однаково принижує людину. Скажіть, що робити в такому випадку?

— А ви вірите в… ах!.. я вже питала… Вибачте.

— Це ви вибачте. Розпатякався. Вірю, звичайно, вірю, інакше навіщо було б у цьому всьому бабратися.

— Нічого, продовжуйте.

— Мене не влаштовує, що всюди панує брехня. Ну, це як наслідок неуникності боротьби, і все ж… Політики брешуть, реклама бреше, продавці брешуть, покупці брешуть, закони брешуть, злочинці брешуть, судді і жертви брешуть теж, брешуть закохані, вороги і цілком байдужі, брешуть всі, незалежно від їхніх моральних засад, расової чи національної приналежності, сексуальної орієнтації, рівня інтелекту, естетичних уподобань, темпераменту, достатку, освіти, професії, громадської заанґажованості й релігійності.

Опа! Та й сам я не останнє брехло!

— Ну все, про що ви говорили, це не є абсолютна брехня. Це, радше, неповна правда.

— Okay. Нехай буде так. Евфемізми урізноманітнюють життя. Тільки я вас зараз запитаю, що саме ви розумієте під словами «повна правда», і наша розмова цілком зверне із психотерапевтичної стезі у патофілософські хащі, а ви ж бачите, яка в мене каша в голові — суміш утопічних марень, комуністичних лозунґів, гіпівських одкровень, християнських догм і пост-опіумних мантр.

Якийсь час вона мовчить, і по її очах, — дарма, що ті приспущені долі, — я вгадую щось абсолютно далеке від фахової зосередженості.

— Скажіть мені, чому ви п'єте? — повторює вона згодом запізніле й трафаретне запитання фрау Де.

— Тут можна віднайти багато причин і сприятливих факторів, — кажу я з розумним виглядом, трохи охоловши від ораторського шалу. — Ну, по-перше, ми живемо в соціумі, де споживання алкоголю є нормою і чи не єдиним доступним антидепресантом, засобом проти тотального безглуздя, невпевненості в майбутньому й повсюдного свавілля сильних світу цього. Погодьтеся також, що в суспільній свідомості живе цілком позитивний образ спражнього мужчини, здорового такого збуя, який може випити за вечір півлітра, літру, майже не п'яніючи при цьому, — а це, здається медиками, кваліфікується як перша стадія хронічного алкоголізму, — погодьтеся і з