Бояриня - Леся Українка
Степан
Зо мною?
Оксана (усміхається)
Тим певне, що з тобою. Але й так, хіба ж то вже така чужа країна?
Таж віра там однакова, і мову я наче трохи тямлю, як говорять.
Степан
Та мови вже ж навчитися недовго… ну ніби трохи тверда… Та дарма!
Оксаночка у мене розумниця, — всього навчиться.
Оксана
Не хвали занадто, бо ще наврочиш!
(Трохи посмутніла).
Я вже й так боюся…
Степан
Чого, єдина?
Оксана
Якось так упало се щастя раптом. Я такого зроду не бачила… Всі подруги мої, ті, що побралися, багато мали і горя, й клопоту перед весіллям, а я…
Степан
Та ще пожди! От, може, завтра твій батенько мені поріг покаже.
Оксана
Ні, ні, сього не буде, я вже певна.
Степан (жартуючи)
Здається, панночка не раді з того?
Коли б ще й гарбуза не покотили?..
Оксана
Та годі! Що за жарти?
Степан
От ніяк не догоджу тобі словами! Добре ж, не буду говорити, коли так!
(Без слів пригортає й милує її. Вона спершу пручається, потім піддається його пестощам).
Голос матері (з будинку)
Оксано! Годі вже там поливати!
Вже пізно!
Оксана (кинулась)
Мати кличуть.
(Зривається йти).
Степан (утримує її. Пристрасно)
Ще хвилинку!..
Хвилоночку!
Оксана
Я вийду ще до тебе, як мати ляжуть спати.
Степан
Вийди, люба!
Я виглядатиму тебе до світа!
Голос матері
Оксано, де ти?
Оксана
Ось я йду, матусю!
(Ще раз на прощання обіймає Степана і йде до будинку).
II
У Москві.
Світлиця у Степановім дому прибрана по-святковому. Знадвору чутно гомін дзвонів. Мати Степанова і Оксана увіходять убрані по-вкраїнськи, — мати в намітці і в темній сукні з широким виложистим коміром. Оксана в кораблику, в шнурівці та в кунтуші.
Мати (сідає на ослоні, важко дишучи)
Спочину трохи, поки йти у терем…
Стара… не носять ноги…
Оксана (сідає поруч)
Ви, матусю, казали б ліжко перенести в діл, бо вам сутужно лазити на сходи.
Мати
Ой ні, голубонько, нехай вже там, у теремі… Тут, на Москві, не звичай, щоб жінка мешкала на долі. Скажуть: ото, стара, а звичаю не тямить.
Оксана
Ви ж не в тутешніх звичаях зросли.
Мати
То що? Вони, Оксанко, не питають, хто як там зріс… Адже ми тута зайди, — з вовками жий, по-вовчи й вий.
Оксана (зо сміхом)
Ой лихо! чи тобто й я по-вовчи маю вити?
Мати
А ти б як думала? Сьогодні в церкві що шепоту було навколо нас:
«Черкашенки! Хохлуши!»
Оксана (трохи посмутнівши)
Та… я чула… гріха десь не бояться: в церкві божій, замість молитися, людей все гудять, а ще й виносяться так благочестям поперед нас…
Мати
Так скрізь воно по світі: що сторона — то звичай, а що город — то й норов, кажуть люди. Дивно їм на наше вбрання. Тут жінки зап’яті, а ми, бач, не вкриваємо обличчя.
Оксана
Чи ми ж туркені?
Мати
Хай господь боронить!
Воно ж пак і московки не туркені, а так чомусь ото в них повелося.
Та вже ж як ти бояриня московська, неначебто воно тобі й годиться вбиратися по-їхньому.
Оксана
А ви ж?
Адже ж і ви бояринова мати.
Мати
Що мати, то не жінка. Люди бачать, що я вже лагоджусь у божу путь, то де ж таки мені міняти вбори.
(З лагідним і журливим усміхом).
Не варт уже й справляти щось нового.
Адже й старенький мій — нехай царствує! — в козацькому жупані вік дожив, так і на смерть його я нарядила — в мережану сорочку…
(Втирає хустинкою очі. Оксана, зворушена, дивиться на неї. Коротке мовчання).
Оксана
І навіщо
Степан убрався в те боярське фантя?
От як стояв зо мною під вінцем у кармазиновім жупані, мамо, ото був…
(Засоромившись, уриває).
Мати (добродушно киває їй головою)
Та, либонь, був до сподоби тоді комусь…
(поважніше)
Проте ж не можна, дочко, йому царського нехтувати вбрання.
Оксана
А батько ж…
Мати
Батько, донечко, старий і немічний вже був, коли назвався боярином. Не трапилось йому виходити вже й з дому після того.
Степан же й на царські беседи ходить, і в думу, і в приказ.
Оксана
Хіба ж то сором, якби він по-козацькому вбирався?
Мати
Не то що сором… От чудна ти, доню, уже ж таки твій чоловік боярин, а не козак, чи ти ж не розумієш?
Оксана (смутно)
Чому не розумію?..
Мати
Отже, бачиш, я й Ганну по-московському вбираю, бо Ганні вже судилась тута пара, вона вже ж не поїде на Вкраїну.
Оксана
Чому ж її Степан не взяв з собою, як був у нас?
Мати
Та дівці мандрувати неначе неподоба; скажуть люди:
«Поїхала там женихів ловити».
Нехай вже тута шарахвани носить, коли судилося.
Оксана
Та ще дівочий той шарахван неначеб форемніший, а що жіночий, то такий бахматий та довгий-довгий, мов попівська ряса!
Аж сумно, як се я його надіну?
Ото й на голову такий підситок надіти треба? Зап’ясти обличчя?
Мати
Та вже ж не як.
Оксана (помовчавши, ніяково)
Боюся я, матусю.
Мати
Чого ти, донечко, скажи, чого?
Оксана
Та ніяк мовити…
Мати
Ти не соромся.
Вже ж я тобі за рідну матір тута.
Оксана (цілує їй руку)
Так, матінко. То я… собі гадаю… коли б я не спротивилася часом,
Степанові в такій одежі…
Мати (сміючись)
От ще що вигадала! А тобі Степан ще не спротивився, що не в жупані?
Оксана
Та то ж мені…
Мати
І не вигадуй, дочко!
Хіба ж таки Степан мала дитина, що інако вберись, то й не пізнає?
Оксана
Пізнати то впізнає…
Мати (глянувши у вікно)
А поглянь молодшими очима, хто то йде?
Чи не Степан бува?
Оксана
Еге ж, то він. а з ним ще два якісь.
Мати
Тікаймо, дочко!
(Підводиться й подається до дверей).
Оксана
Чого се, хай бог милує, тікати, як від татар?
Мати
Ще осміють, дитинко; нема тут звичаю з чоловіками жіноцтву пробувати при беседі.
(Одчиняє двері й спішиться по сходах у терем).
Оксана (іде за нею)
Ой господи, які се тут звичаї!
Оце — але!
Сцена швидко переміняється. Терем. Крім Оксани і матері, в теремі ще є Ганна, молода дівчина, сестра Степанова. Ганна убрана як бояришня.
Мати (підходить до великої скрині)
Отут, моя дитино, твоє боярське вбрання. Я придбала.
Оксана (гречно, але без радощів)
Спасибі, мамо.
Мати
Хочеш подивитись або приміряти?
Оксана
