У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст
Гостей на її раутах і прийняттях я уявляв собі безтілесними, без вусів і без черевиків, без банальних реплік, як і без реплік оригінальних, бодай у людському, побутовому плані, і вся ця, така сама нематеріяльна, як бенкет марюк чи бал упирів, шуря-буря імен довкола статуетки з севрської порцеляни, себто довкола дукині Ґермантської, змагалася своєю прозорістю з шибками її шкляного палацу. Потім, коли Сей-Лу розповідав мені анекдоти про капелана і про садівників своєї кузинки, палац Ґермантів зробився, — як колись міг бути якийсь там Дувр, — таким собі замком, оточеним у центрі Парижа землями, успадкованими на підставі старожитного, дивом уцілілого права, на яких вона все ще тішилася феодальними привілеями. Але й ця остання садиба де й поділася, щойно ми оселилися поблизу маркізи де Вільпарізіс, у флігелі дукині Ґермантської.
То була одна з тих старих садиб, які подекуди перетривали аж до наших часів і на дитинці яких часто розміщалися, — чи то було шумовиння розбурханої ^ прибою демократії, чи то спадок ще давнішої доби, коли розмаїті рсі^сла гуртувалися круг сеньйора, — склепи, робітні, навіть якась ятка шевця чи кравця (подібна до тих, що туляться до примурків соборів, поки їх не змете естетика будівничих), комірчини швейцарів, а заразом і чоботарів, які розводили курей і вирощували квіти, а в глибині двору, в самому «палаці» мешкала «пані графиня», котра, виїжджаючи старою парокінною колясою і струшуючи настурціями на капелюшку, ніби зірваними у швейцаровім садку (причому біля візника сидів лакей, злазячи з передка біля кожного аристократичного палацу в дільниці, щоб загнути ріжок візитівки), посилала невиразні усмішки і махала рукою швейцаровим діткам та зустрічним своїм пожильцям, не дуже розрізняючи їх у своїй погордливій ґречності й зрівняльній писі.
Найвельможнішою дамою в палаці була дукиня, елегантна і ще молода. Була то дукиня Ґермантська. Завдяки Франсуазі я мав уже уявлення про палац. Бо Ґерманти (Франсуаза часто називала їх «з долу», «нижні») зацікавлювали її розум від самого рана, коли, зачісуючи маму, вона кидала заборонений, непереборний, побіжний погляд на дитинець і казала: «О, двоє сестричок, мабуть, із долу», або: «Ех, гарні фазани в кухонному вікні! Звідки вони, здогадатися неважко: дук був на полюванні», аж до вечора, коли, подаючи мені піжаму і дослухаючись до гри на фор-тепіані та до шансонетки, вона підсумовувала: «Гості внизу, їм весело!» — і на її поправному обличчі, під нині вже білими косами, молода усмішка, жвава і гідна, на мить ставила всі її риси на своє місце і надавала їм чогось грайливого, ніби наша служниця мала скласти з кимось кадриль.
Але найбільше зацікавлював Франсуазу, справляючи їй неабияку втіху і завдаючи неабиякого болю, той момент у житті Ґермантів, коли відчинялася навстіж в’їзна брама і дукиня сідала до повозу. Було це зазвичай потому, як наша служба переставала правити врочисту месу, якою був для неї обід, месу, якої ніхто не мав права уривати і під час якої служба була під забороною такого «табу», що навіть батько не дозволяв собі їй дзвонити, знаючи зрештою, що ніхто не рушив би з місця і після п’ятого дзвінка і що він тим самим допустився б цієї нетактовносте не тільки даремно, а й на шкоду самому собі. Бо Франсуаза (на старість губи копилячи через усяку дрібницю) ходила б уже цілісінький день з обличчям, розцяцькованим червоним клинописом — не вельми розбірливим, зате довгим рахунком її жалів і таємних причин незадоволення. А втім, вона нарікала і вголос, але мурмотіла собі під носа так, що ми не розрізняли слів. Вона гадала, що цим дошкуляє нам, «увіряється», «наприкрюється», і називалося це в неї «правити цілий Божий день вр'анішню обідню».
Спевнивши всі ритуали, Франсуаза, яка була — як у катакомбній церкві — воднораз і священнослужителем і вірним, наливала собі останню склянку вина, скидала з шиї серветку, втирала нею губи, на яких були рештки вина й кави, згортала серветку, про-силювала в кільце, болісним поглядом дякувала «своєму» молодому лакейчукові, який запопадливо припрохував: «Ще вина, пані? Чудовий букет!» — і йшла одразу відчиняти вікно під тим приводом, що нема чим дихати «в цій клятій кухні». Повертаючи ручку в віконній рамі і вбираючи в груди ковток повітря, вона бликала нібито ненароком у дитинець, нишком переконувалась, що дукиня ще не готова, міряла вогненно-презирливим поглядом запряжений повіз, а відтак, присвятивши на хвильку увагу земному, здіймала очі до неба, чию ясність завжди передчувала з м’якого повітря і теплого сонця; і довго дивилася на той ріг даху, де щовесни мостилися саме під димарем моїх покоїв голуби, подібні до тих, які аврукали в її комбрейській кухні.
— Ох, Комбре, Комбре! — вигукувала вона. (Цей поклик, вимовлений співучим голосом, так само як арлезіанська чистота її рис, викликали підозру, що Франсуаза походить з Півдня і що її втрачена батьківщина була тільки її другою батьківщиною. Але це вражіння могло бути і оманливим, бо нема, здається, такої провінції, яка б не мала свого Півдня, і скільки савойців та бретонців так само м’яко транспонують довгі й короткі звуки, як південці!) — Ох, Комбре, коли ж я тебе побачу, любий мій городочку! Коли ж то я проведу цілий Божий день під твоїм глодом і під нашим любим безом, послухаю зябликів та Вівонну, як та журкоче, мов шепче, замість проклятого дзвінка нашого панича, який тільки й знає, що кожні півгодини ганяти мене по цьому бісовому коридору. Та ще й вважає, що я не дуже моторна, треба, мовляв, чути дзвінок, як його ще нема; а як уже там на хвильку спізнишся, він аж нетямиться з гніву. Ох, любий Комбре! Може,
