У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст

його за Шарлюса. Чимось він його нагадував. Коли ж він повернув голову до службовця, аби про щось його запитати, я збагнув, що вклепався, але без вагання відніс незнайомця до Шарлюсового класу, не тільки з огляду на його одяг, а й з огляду на те, як він розмовляв із контролером та капельдинерками, які його не пропускали. Бо, окрім індивідуальних прикмет, у ту добу була дуже помітна різниця між багатим надриґанчиком з аристократичних кіл і багатим надриґанчиком зі світу фінансистів чи великих промисловців. Де один з цих останніх дженджиків надумав би з шику одмовлятися надутими речами у розмові з кимось нижчим за нього, там великий пан, лагідний, усміхнений, розігрував би комедію покори й терпеливости, вдавав би з себе простого глядача, підкреслюючи цим перевагу доброго виховання. Бачучи, як цей добрий пан покриває добродушним усміхом неприступний поріг особливого світу, що його носив у собі, не один синаш багатого банкіра, що входив у цю хвилину до театру, можливо, взяв би його за простачиська, якби не добачив у ньому дивовижної схожосте зі ^віжонадруко-ваним в ілюстрованих часописах портретом братанця австріяць-кого цісаря, принца Саксонського, тоді паризького гостя. Я знав, що цей принц великий друг Ґермантів. Підійшовши до білетера, я чув, як принц Саксонський (чи той, кого я за нього брав) мовить з усміхом: «Я не знаю номера ложі, кузина казала мені, аби я просто спитав про її ложу».

Може, то був принц Саксонський; може, то дукиня Ґермант-ська (в такому разі я побачив би її в один з моментів її непроникного для мене життя, в ложі-бенуар її кузини) стояла перед його уявним зором, коли він мовив: «Кузина казала мені, аби я просто спитав про її ложу», — ось чому його усміхнений і відрубний погляд і такі прості слова розтопили моє серце (куди сильніше, ніж якась одірвана мрія) приторком чи то близького щастя, чи то минущого чару. Принаймні, кажучи ці слова контролерові, незнайомець відвалював на звичайному вечорі буденного мого життя випадкове війстя до нового для мене світу; коридорчик, який йому показано, скоро він вимовив слово «бенуар», і куди він поспішився, був вогкий, облуплений і нібито провадив до якихось морських печер, до казкового царства водяних німф. Я спостерігав, як попереду простує лишень пан у фракові, та й годі; але я наводив на нього, щоправда, незграбно, наче хибкий рефлектор, думку, що це принц Саксонський і що зараз він побачить дукиню Ґермантську. І хоча цей фрачник був сам, ця думка, що була чимось поза ним, невловна, розлегла, летюча, як світляний відблиск, здавалося, витала попереду й провадила його, наче божество, супутнє грецькому воякові й незриме для решти людей.

Я подався на своє місце, на ході намагаючись пригадати цілком один вірш із «Федри». Я декламував його подумки так, що виходив недобір стіп; та оскільки я їх не рахував, то мені здавалося, що між моїм кульгавим варіантом і класичним віршем немає жодних точок дотику. Я б не здивувався, якби з мого неоковирного рядка треба було викинути складів із шість, щоб вивершити дванадцятистопник. Аж це я пригадав його, незборимі пороги диких завалів упали, мов якими чарами, склади як стій вляглися в олександрійський вірш, те, що було зайве, відпало, лопнувши, як лопається банька на воді. А той вирод, з яким я борюкався, був не чим іншим, як одною-однісінькою стопою.

Певну кількість крісел у партері віддано на продаж до каси, їх розкупили сноби або цікаві, охочі подивитися на людей, яких інакше вони не могли б побачити зблизька. І справді, якусь дещицю щиро світського життя, зазвичай прихованого, можна було спостерігати тут відкрито, бо принцеса Пармська сама роздала між своїми приятелями ложі, балкони та бенуар, отож зала для глядачів стала чимось ніби салоном, де кожен сновигав, підсідаючи то тут, то там до якоїсь знайомої дами.

Біля мене сиділи звичайні люди, які, хоча й не зналися з власниками абонементів, проте хотіли показати, що впізнають їх, і називали вголос їх на імена. Вони додавали, що ці обранці долі приходять сюди як до себе у вітальню; цим вони хотіли сказати, що абоновані навіть не дивляться на сцену. Насправді все було навпаки. Кебетливий студент, який купив крісло у партері, щоб послухати Берму, думає лише про те, як би не забруднити рукавичок, не сколошкати сусіда, здружитися з ним, усміхнено перезирнутися з кимось, із неґречною міною уникаючи погляду знайомої, до якої він по довгих ваганнях вирішує нарешті підійти, та ба, перш ніж устигає до неї добратися, розлягаються три удари і змушують його, як ізраїльтян у Червоне море, кинутися в бурхливу хлань глядачів та глядачок, яких він підіймає з крісел і яким рве сукні й відтоптує ноги. Зовсім інакше було зі світськими людьми: ті сиділи у себе в ложах на балконах, нагромаджених один над одним, як у навислих вітальнях, де одну стіну викинуто, чи в кав’яреньках, куди ходять ласувати баварками, і їх не бентежили свічада в золотих рамах та червоні канапи локалю в неаполітанському стилі; і байдужою рукою вони торкалися до позолоти колон, які підтримували цю святиню штуки; їх не зворушували незвичайні гонори, якими їх немовби вшановували дві різьблені фігури з простягненими до лож пальмовим та лавровим гіллям, лише їхня нічим не забита голова могла вільно слухати все, що гралося на підмостках, якщо тільки вони мали на в’язах цю голову.

Спершу панували тільки млисті сутінки, де нараз вирізнявся, наче сяйво невидимого самоцвіту, фосфоресцентний блиск славетних очей чи медальйон Генріха IV, вирізьблений на чорному тлі, видатний профіль дука Омальського, якому невидима дама кричала: «Хай Ваша Вельможність дозволить, щоб я скинула з вас пальто!» — а той відповідав: «Даруйте, що це ви, пані д’Амбре-зак!». Попри кволе борсання, дама скидала з нього пальто, і всі їй заздростили: ще б пак, сподобитись отакої чести.

Але в інших бенуарах, сливе в усіх, білі богині, насельниці цих похмурих жител, тулилися під темними стінами, зостаючись не-видимицями. Проте в перебігові вистави їхні туманно схожі на людські форми поволеньки вилонювалися одна по одній з розлитої там пітьми, тяглися до світла, показували свої напівоголені тіла й доходили до того місця, де світлотінь стояла одрубом і де їхні осяйні личка визирали поза веселим, кудрим, легесеньким колиханням пір’ястих вахлярів, під гривою пурпурового волосся, усіяного перлами і