У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст
Що ж до садка, обмурованого високими мурами за палацом, садка, де дукиня Ґермантська частувала влітку по обіді оранжа-дою й лікерами, то як я міг би сумнитися, що сидіти там між дев’ятою та одинадцятою вечора на залізних стільцях, обдарованих не менш магічною владою, як шкіряна канапа, і не дихати особливими леготами Сен-Жерменського передмістя так само неможливо, як відбувати сієсту в оазі Фіґюнґ і воднораз бути не в Африці? Єдино уява і віра здатні виокремити деякі предмети, деякі істоти і створити атмосферу. Овва! звідати мальовничі за-кутини, переміряти западини та згір’я, оглянути видатні пам’ятки та мистецькі роботи Сен-Жерменського передмістя, очевидно, мені вже не судитиметься! Я здобрів тим, що з трепетом видивлявся в чистому морі (без надії туди пристати), — ніби на крайній до мене мінарет, ніби на першу-ліпшу пальму, ніби на окраїну промислового комплексу чи на узлісся екзотичної пущі, — на зачовгану постилку узмор’я.
Палац Ґермантів для мене починався від надвірної брами, а для дука його прибудови тяглися ген-ген, бо він, вважаючи всіх своїх пожильців за фермерів, за вілланів, за орендарів раціональних дібр, з якими неьцанькаються, голиврр вранці^, нічній сорочці при вікні, сходив^щі щщщцьї, ^адещ^^іі^рг^ди, в камі-зельці, у піжамі, у волохатій шкотській куртці якогось крикливого кольору, в куцому ясному напівпальті, коротшому за маринарку, і велів головному конюхові пускати шлаптю свіжокупленого коня. Не раз, не два кінь розбивав вітрину Жюп’єнові, той вимагав відшкодування, а дук кипів від обурення. «Навіть якщо забути про те, скільки добра робить дукиня квартирантам і парафіянам, — казав собі дук, — вимагати чогось від нас — безсоромність із боку цього хлюста». Проте Жюп’єн правив своєї, ніби зовсім не тямлячи, що за «добро» робила коли кому дукиня. Але ж вона справді славилася доброчинністю, та що всіх не ола-скавиш, то пам’ять про одного обмилуваного дає підставу утриматися від допомоги іншому, на його превелику досаду. Але все зводилося не лише до благодії — зрештою, ця дільниця уявлялася дукові — і то на добрі гони — лише продовженням його дитинця, розлеглим манежем для його коней. Справдивши, як новий кінь клусує сам, він казав його запрягати й об’їхати сусідні вулиці, причому головний конюх біг при повозі, тримаючи в руках віжки, і ганяв коня туди й сюди перед дуком, а дук стояв на пішоході, здоровенний, рослявий, у ясній парі, з сигарою, простоволосий, з винозорим моноклем, аж поки сам не стрибав на передок, аби ще раз випробувати коня, і їхав, уже в новому запрягові, до своєї полюбовниці на Єлисейські Поля.
Дук Ґермантський вітався в дитинці з двома подружніми парами, більш-менш належними до його світу: з подружжям своїх кузенів, які, мов родина робітників, зроду не бували удома і не пасли своїх діток, бо дружина зранку поспішала до «БсЬоІа» вдосконалюватися в контрапункті й фузі, а чоловік ішов до своєї робітні різьбити по дереву й витискати шкіру; потім з баронством де Норпуа, вбраним незмінно в чорне, жінка, як винаймачка стільців, а муж, як катафальник, яке кілька разів денно ходило до церкви. Барон був братанець старого посла, з яким ми колись підтримували знайомство і якого батько спіткав на сходах, дивуючись, звідки ж він іде, бо батько думав, що така значна особистість, яка на приятельській стопі з найвидатнішими європейцями і, мабуть, байдужа до аристократичного марнославства, навряд чи водиться з цими худопахолками, дрібноголовими клерикалами. Осіли вони в цьому домі недавно; Жюп’єн сам звернувся у дитинці до чоловіка, який віддавав чолом дукові Германському, причому, не знаючи точно його імені, Жюп’єн назвав його «паном Норпуа».
— Ха! Ха! Пан Норпуа! Оце знахідка! Постривайте! Скоро цей добродій назве вас громадянином Норпуа! — гукнув, удаючись до барона, 'Ґермантський'^ Нарешті він міг зігнати свою злість на Жюп’єгіоЙ за те, що той казав йому «пан», а не «ваша вельможність».
Якось дук Ґермантський потребував щось з’ясувати в галузі, пов’язаній з батьковим фахом, і дук відрекомендувався йому з чарівною ґречністю. Відтоді він часто просив батька зробити якусь сусідську послугу, і коли батько спускався сходами, думаючи про справи і намагаючись уникнути зустрічі, дук покидав своїх машталірів, підходив до батька у дитинці, з послужливістю, успадкованою по давніх королівських покойових, поправляв йому комір пальта, брав його за руку, затримуючи його долоню в своїй, ба навіть пестячи її, аби з нецеремонністю дворака довести, що його многоцінна плоть не гребує такими доторками, і проводжав його як на смичу — дуже знудженого і з єдиною думою про те, як вирватися — аж до парадної брами. Одного дня, зіткнувшися з нами, коли вони з дружиною виїжджали з дитинця, він дуже прихильно з нами привітався і, мабуть, сказав дукині, як мене звати, але чи міг я гріти надію на те, що їй запам’ятаються моє ім’я та моє обличчя? Та ще й яка мізерна рекомендація — бути їй названим яко пожилець! Куди важливішою рекомендацією була б зустріч із дукинею у маркізи де Вільпарізіс, котра, власне, попросила мене через бабусю прийти до неї і, знаючи, що я збираюся присвятити себе літературі, додала, що серед її гостей будуть письменники. Але батько вважав, що вести світське життя мені ще рано, а потім, оскільки його турбувало моє здоров’я, він не хотів, щоб я знічев’я виходив надвір увечері.
Один з виїзних лакеїв дукині Ґермантської часто розмовляв із Франсуазою, от я й почув, які салони відвідує дукиня,
