Присмак волі - Володимир Кільченський

— Добре чатують наших хлопців, — прошепотів Іван.

Гриць гарячково запропонував знешкодити якогось крайнього дозорця і пролізти до полонених. Зайнявши місце біля густого куща глоду, Іван затаївся, а його товариш поліз далі на животі і зник із поля зору. Найбільше хвилювало Грицька те, що можна злякати якогось птаха і той викриє його, тому рухався, зупиняючись та лежачи в траві, видивлявся і дослухався до нічних голосів.

Ось він уже примітив чіткий обрис нічного татарського дозорця, який тихо сидів на покладеному на землю сідлі. Десь недалеко випасався його кінь, бо чулися форкання та поцокування вуздечок. Гриць відчував себе як риба у воді, бо, провівши дитинство поблизу татарських улусів, добре знав звички та характер цих людей. Головне не насторожити й розгледіти, чи немає поблизу ще одного, який може лежати в траві та відпочивати, вони ж бо це і роблять по черзі. Підкравшись сажнів за п’ять, Григорій затиснув у зубах ніж і, намацавши на землі щось тверде, можливо, засохлий кінський кізяк, кинув недалечко від вартового. Грудка легенько гупнула поблизу від дозорця, і він підскочив, миттєво схопившись за ятаган. Із засідки було видно, як піднялась друга голова, і вони відразу стали насторожі, повернувшись спинами один до одного. «Дідько би вас ухопив, бусурманів», — подумки вилаявся Григорій і став обережно підповзати до Івана. Дістався до примітного дерева і стиха подав умовний крик. Іван відразу поліз назустріч.

— Сидять, як сичі... Не сплять, гади... Тут ми не пройдемо, — прошепотів Григорій.

Вирішили повзти далі: може, якогось бусурмана сон зморить і їм поталанить визволити Андрія, інших односельців. Ненароком хлопці сполохали якогось птаха в траві, і на шелестіння крил зразу ж просвистіла стріла. Довелося похапцем відповзати подалі від дозорців і вирішувати, що робити далі. Хлопці забралися у ярок, та, не дійшовши до коней, стали метикувати, як обдурити татар і підкрастися до полонених, аби хоч дізнатися, чи є серед них Андрій та Тиміш.

Поки міркували, радилися, з півночі засвітилося небо, а зірки одна за одною меркли. Зневірені товариші йшли до своїх коней, не втрачаючи пильності та тримаючи зброю напоготові. Проїхали назад сажнів двісті, знайшли підгірок і вирішили пильнувати, як підніматимуться татари до переходу та в який бік підуть.

До них долинали ледве чутні крики гнобителів і слов’янські прокльони у бік бусурманів. Хлопці провели очима вершників і визначили по голосах, що затихали: невільничий караван вирушив у бік Кара-Тебеня, до ногайських степів.

Андрія і Тимоша разом з усіма пов’язали сиром’ятними мотузками та проділи палі поміж руками, проте вони йшли поряд, а Орися була в дівочому ряду недалеко від них. Після ночі відпочинку люди з пораненими та побитими ногами ледве йшли, і погоничі підганяли ударами палиць та нагаями. Невільники потроху набирали хід, але невдовзі, знесилені, стали падати і плутатись під ногами тих, які ще могли йти. Тоді татари продирались до них, відсікали сиром’ятину та добивали. Крики вмираючих, загальний гвалт та стогін висіли в повітрі постійно: дитина кликала маму, чоловік гукав жінку, яку добивали озвірілі нехристі. Знесилених літніх людей і дітей добивали, колючи шаблею, та скочували зі шляху на узбіччя.

Такого страхіття Андрій не міг уявити собі в самому пеклі, і чим далі вони просувалися на південь, чим вище було липневе палюче сонце, тим більше людей падало із загальної лави, і їх не встигали добивати охоронці. Андрій з Тимошем, незважаючи на молоді роки, теж ледве пересували ноги, на яких уже стали розлазитись добротні колись сап’янові чоботи. Піт заливав очі, а на зв’язаних руках обдерлась шкіра, і вже відчувався не біль, а нібито хтось невидимий пиляв по кістках і тисячі шпичаків втикав у голову Андрія. Ще трохи, і хлопець міг уже звалитися на землю, як почув крики погоничів, щоб зупинилися, і їм стали розносити у шкіряних міхурах воду, яку брали в невеликій річці. Серед них було двоє молодих татарчуків, які, давши води, засміялися, потім полили голови бранців, примовляючи:

— Живий, живий, ходи, ясир, живий!

Хлопці з ненавистю поглядали на заброд, а втім замахали вдячно головами. Знову годували в’яленою кониною, а декого примушували їсти силоміць, і люди їли це протухле, пропахле татарським духом м’ясо.

Недовго дали відпочити, і лави полонених знову рушили вперед, а позаду чувся стогін вмираючих, тих, хто вже не міг продовжувати цю страшну ходу в неволю. Ніщо не могло зупинити поневолювачів: ні благання пожаліти немічних дітей, ні тіла померлих, що лежали просто на дорозі... Дивно... Вони хоч і іншої віри, але теж чиїсь діти, батьки, сини, проте поводяться наче нелюди.

Наближався вечір, і необхідно було до настання сутінків довести ясир у ногайські степи, бо тут ще могли налетіти козацькі загони та відбити своїх... А сонце хилилося, хилилося ще нижче, і надія на здобуття волі щезала. І тоді десь із дівочої лави пролунав змучений, але такий пронизливий грудний голос, що зачіпав душу, і вже весь поневолений християнський люд співав свою лебедину пісню: