Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
Тепер вони приспівували: «Чуєш, кру, кру, кру, в чужині умру…», і був це, справді, особливо тужний спів, бо співали вони в своїй рідній стороні, яка, проте, виявилась для них чужою.
Це була журна пісня невимовної трагедії українського народу, тіло якого віками пошматоване кордонами кількох держав.
А з далекого Сирця — зовсім з іншого кінця величезного міста — неначе смутний відгомін, линуло — «А вже років двісті, як козак у неволі понад Дніпром ходить, викликає долі».
Тут, у етапних казармах київського гарнізону, українська Центральна Рада, яка прагнула створити національну українську державу і ладналась оголосити себе її першим урядом, затримувала з маршових рот, що прямували на фронт на поповнення діючих частин, всіх солдатів російської армії походженням — українців. Центральна Рада готувалась оголосити цей контингент першою збройною силою, якій і стати на оборону визвольних поривань української нації.
Солдати–маршовики, походженням українці, приспівували «Гей, вийди, доле, із води, визволь, визволь, серденько, із біди», — але майбутнього свого собі не уявляли.
А втім, унятливий слухач за тим багатоголоссям київських співів квітневої ночі тисяча дев'ятсот сімнадцятого року міг би побачити всю суперечливість київського, та й по всій Україні, народного життя.
2
В самому центрі міста, на Володимирській, з вікон аудиторій університету Святого Володимира, широко розчинених і несподівано яскраво освітлених у такий пізній час, — звучав ладний, суголосний хор юних голосів. Співалося «Из страны, страны далекой, с Волги–матушки широкой». То співали студенти університету, і вони справді щойно прибули з Волги, з міста Саратова, куди першого року війни, під загрозою прориву австро–німецької армії на Київ, університет був евакуйований. Повернувшися тепер, після революції, — не тому, що загроза прориву відпала, а тому, що революція поламала всі плани, дислокації та норми царського часу, — студенти зібралися в мурах своєї альма–матер на бучне свято і, захоплені безмежними перспективами революційного прийдешнього, з особливим захватом та смаком приспівували: «Первый тост — за наш народ, за святой девиз — вперед!»
А за Галицьким базаром, на далекій Шулявці, де й на електрику ще не спромоглись, а світили, шиплячи та пахкаючи проти поривів вітру, газокалильні ліхтарі — «чудо двадцятого віку», — в цю пізню пору аж луна з виляском йшла від веселих музик із присвистом та притоптуванням закаблуків у танцю. Награвалося «Сім сорок». То парикмахер Мунька з кумедним по паспорту прізвищем Барон і семінарист Наркис Уведенський щойно закрили чергове засідання «клубу київських анархістів» і розходилися по домівках. З ними була й Поля Каракута — дівчина первісної вроди, з двома довгими русими косами і трагічними очима: через цю писану вроду та оці русі коси і звів її блискучий офіцер–аристократ, ад'ютант самого командуючого Київським прифронтовим військовим округом. З тої пори і закостенів у погляді Каракутиних очей трагічний вираз, з тої пори, знічев'я, і почала вона відвідувати кіносеанси та танці до ранку в клубі «Мать–анархія». Мунька Барон і Наркис Уведенський накинули на красуню оком і поклали собі виховати з неї першу в Києві дівчину–анархістку.
Не спав іще, як і завжди під цю пору, і садок «Шато де флер» — на схилах Дніпра. В шантані «Шато» в прокуреній, задимленій залі бряжчали виделки, дзвеніли келихи, хлопали корки від шампанського. Прапорщики та корнети, у яких фронтові відпустки давно вже прострочено, — бліді з перепою, з очима, несамовитими після «марафету», — вп'ялися поглядом в невеличку естраду. На естраді, на великому барабані, в коротенькій серпанковій спідничці, танцювала матчиш прославлена по всіх київських злачних місцях «Матильда». В рефрені вона приспівувала «Смотрите здесь, смотрите там, — нравится ли это вам?» — і підкидала притому спідничку то спереду, то ззаду. П'яні прапорщики та корнети одчайдушно підхоплювали — «Моя мама–шансонетка по ночам не спит» і від повноти почувань пострілювали з пістолетів у електричні лампочки на жирандолях. За розбиту лампочку дописувалось у рахунку полтиник, за постріл — з огляду на військовий час — штрафу двадцять п'ять карбованців.
В цей же час у невеличкому, але комфортабельному особнячку на розі Караваївської та Кузнечної, в резиденції редактора київської чорносотенної газети «Киевлянин» і глави монархічного клубу «Двоглавий орел» та погромної організації «Михаїла–архангела» Шульгіна, — того самого, що умовляв царя Миколу Другого зректись престолу на користь брата свого, Михаїла, — вікна були щільно зачинені і віконниці взято на прогоничі. Та чуйне вухо однаково могло розібрати навіть крізь подвійні рами та товсті мури — негучний, але дружний спів. В їдальні особняка довкола величезного овального обіднього стола, на якому стояли тільки пляшки шустовського коньяку «три зірочки», накраяний лимон та чашечки з кавою по–турецькому, — сиділи тридцять три чоловіка в офіцерській формі гвардійських полків. Поміж тридцяти трьох полковників, підполковників, ротмістрів і капітанів були: князь Шувалов, князь Куракін, граф Ностіц, граф Шембек, граф Гейден, граф Бобринський і молодий безвусий герцог Лейхтенберзький. Крім того — одприски можновладних фамілій Балашових, Потоцьких, Браницьких, Фальцфейнів, Скоропадських, Ханенків, Терещенків, Ґалаґанів, десяток остзейських баронів, а також — ад'ютант та старший офіцер для особливих доручень самого командуючого Київським військовим округом, штабс–капітан Боголєпов–Южин.
Цей цвіт офіцерства гвардійських полків зібрався з різних кутків фронту сюди, в утлий київський особнячок на розі Караваївської та Кузнечної, спеціально на екстрену нараду, метою якої було — відновити в Росії монархію і настановити на царя коли не Михайла, то бодай Кирила Романова. Для початку вирішено утворити з центром у Києві «Союз офіцерів Південно–Західного фронту», а царицю–матір — негайно вивезти з київського царського палацу, з–під конвою Київської Ради робітничих депутатів, —
