Гербарій коханців - Наталія Володимирівна Сняданко

немитих вікон, із запахами громадських вбиралень, із непривітними втомленими обличчями виховательок у дитячому садку і вчительок із бабетами. Вона не любила пригадувати такі подробиці, і їй зав жди було дивно, коли хтось описував ту чи іншу побутову деталь тих часів із майже ностальгійним замилуванням. В Орестових спогадах такої ностальгії не було, і це дивувало Ірину ще більше, адже це були роки його юності, вони не могли не залишити приємних спогадів. Та Орест ніколи не розповідав про це з якоїсь приватної перспективи, а зав жди лише з позиції патріота-дисидента. Ірині іноді навіть ставало кумедно, коли він, розімлівши після любощів із нею, раптом із театральною серйозністю починав розмову про свій досвід допитів, про обшук у себе вдома, про виклики до відповідної установи і намагання зробити його інформатором, про те, що через непартійність і підозрілі знайомства він опинився у чорному списку й не міг зробити кар’єри, про справжню українську історію, яку вчив по заборонених самвидавівських публікаціях. У цій перебільшеній серйозності відчувалася певна штивність офіційної версії, яку він, мабуть, не раз і не два розповідав на публіку. Спочатку Ірина думала, що так їй просто здається, адже у неї самої цей досвід не пов’язаний ні з чим особистим, тож вона і сприймає схожі розповіді як розділи з підручника і не може ставитися до цього по-іншому. Але іноді в розповідях Ореста таки прослизали деталі, які цілковито змінювали інтонацію, робили її живою і безпосередньою. У такі моменти Ірині здавалося, що це вона тримає в руках поганої якості ксерокопії заборонених видань і, читаючи, мимоволі озирається, чи не стоїть хтось у неї за спиною. Одну з таких книг, здається, щось Донцова у вижовклій ксероверсії, обгорнутій нещільно приклеєною обкладинкою якоїсь піонерської книги, Орест подарував їй під час одного з перших побачень.

Ірина відразу відчула, що цей напівзниклий зі свідомості більшості людей світ і досі важливий для нього, його активне життя, його справжні вчинки залишилися там, тепер усе вже не було для нього таким привабливим і сповненим емоцій. Коли він розповідав про ті часи, його обличчя жвавішало, шкіра ставала пружнішою, очі блищали. Але щойно він переходив на іншу тему, або коли Ірина перебивала його питанням чи навіть просто необережним рухом, його плечі відразу ж опускалися, погляд знову ставав байдужим і скерованим кудись убік, так ніби він утретє переглядав не дуже цікавий фільм. Ірина щоразу відчувала якусь провину, їй здавалося, що вона говорить дурниці або банальності. Аж поки вона не зауважила, що так він реагує не лише на неї. Так він здебільшого реагує на все довкола, пожвавлюючись лише на дуже короткі моменти, коли має можливість висловитися про кілька тем, які все ще хвилюють його. І тоді Ірина збагнула, що справа не у темі розмови і не в ній, а просто в часі, який поступово заколисує повторюваністю і притупляє емоції. Або ж в емоційній наповненості цього часу, в тому, наскільки він здатен забезпечити своїх очевидців яскравими враженнями. Ймовірно, теперішня дійсність виглядала для Ореста занадто прісною і нудною у порівнянні з місіонерсько-патріотичним запалом часів напівпідпільних тусовок та піднесеною атмосферою національного відродження перших років незалежності.

Ірині ця реакція Ореста нагадала полум’я в їхній старій газовій духовці на кухні. Вона любила спостерігати, як повільно запалюється газ, що виходить із численних дірок у трубі всередині. Дірки настільки дрібні, що частково забилися, і через це полум’я нерівне, помережане острівцями заповнених пилом чорних плям на місці колишніх отворів, і таких чорних плям із кожним роком стає все більше. Ця нерівномірність вогню зав жди примушувала її сумніватися – розгорається полум’я чи, навпаки, вигасає.

Орест, як і чимало інших людей його віку, любив розповідати свою особисту хронологію – коли він уперше прочитав Лорку, побачив картини Пікассо, спробував справжню, несурогатну каву, навчився як слід заварювати чай, скуштував банани, ківі, авокадо, побачив фільм із Мерилін Монро, закурив сигару, випив рому, французького вина, дізнався про існування сирів із пліснявою. Ця особиста хронологія таких, здавалося б, простих речей виглядала з точки зору Ірини трохи по-дитячому. Але вона розуміла, що це було важливо – маркувати відвойований у системи особистий простір і пам’ятати про кожен сантиметр, аби не відступитися з уже здобутих позицій.

Ірину часто дратує те, як чоловіки поводяться із жінками, які їм подобаються. Намагаючись подати себе у якомога вигіднішому світлі, вони зазвичай псують усе надмірностями. Неприродньо захоплюються вродою партнерки, імітують надмірну уважність, коли вона щось розповідає, відверто перебільшують з компліментами і досягають здебільшого зворотнього ефекту від сподіваного. Ірині в таких випадках зав жди хочеться сказати про це залицяльнику, й іноді вона не відмовляє собі у такому задоволенні. У цілком безнадійних випадках на таке зауваження чоловік ображається і назавжди зникає з її поля зору. Це примусило її зрозуміти, що певної куртуазності у стосунках уникнути не вдасться, і поволі вона все вправніше імітує роль, якої від неї очікують, – терпляча, мовчазна, загадкова, розумна, вродлива, гостра на язик, але при цьому обережна і самостійна, водночас дитинна, безпосередня і наївна, інтуїція підказує їй, що саме таке, далеке від реальності і сповнене суперечностей поєднання найцікавіше для чоловіків. Таке враження, що їх цікавить не конкретна жінка, з якою вони мають справу, не можливість пізнати її і дати їй пізнати себе, а якийсь цілковито ірраціональний процес втрати ілюзій, у ході якого кожен із учасників гри старанно вдає з себе когось, ким насправді не є, а потім обоє втомлюються і перестають імітувати, і тоді з’ясовується те, що і так було зрозуміло на початку – ідеальна модель коханої цілковито нежиттєздатна, про неї можна мріяти, але неможливо знайти її в дійсності, а навіть якби можливо було знайти, то витримати більш-менш тривале існування поряд із такою ефемерією зовсім нереально.

Але навіть якщо абстрагуватися від зовсім не обов’язкових перспектив тривалого співіснування, загальноприйнятий під час флірту стандарт удавання теж дуже дратує Ірину. І не лише постійною і втомливою повторюваністю ролей, адже ідеалізовані образи зав жди страшенно нудні, а і тим, наскільки мало загальноприйнятий ідеал партнерки чи партнера цінує індивідуальність. Усі чи майже всі її залицяльники бачили у ній насамперед юну вродливу дівчину, зрідка помічалося ще і те, що вона наділена певними інтелектуальними здатностями, хоча останнє вже не зав жди зараховувалося до її переваг. А їй самій було дивно, чому цінуються саме ці якості, у наявності яких немає жодної її заслуги. Натомість те, що потребує постійної праці над собою, нікого