Російський сюжет - Євгенія Анатоліївна Кононенко

Лишилося ще дві доповіді до кінця. Тетяна Марухіна не заявляла, що їй потрібен перекладач. Але вона може заплутатися в англійській мові, з чим він стикався не раз. А може, запропонувати їй допомогу? Тож поки зал аплодує німцеві, він сідає поряд з Танею в першому ряду й питає її, ледь стримуючи посмішку:

— Пані говоритиме англійською? Допомога не потрібна?

Сказав і пошкодував. Адже він своєю присутністю вибив її з ладу. Вона й без того нервує, а тут іще давній знайомий недоречно нагадує про себе.

— Ти полисів, — нарешті каже вона.

— Це ти точно підмітила. Але вуса на місці.

Він більше не пропонує їй своїх послуг, мовчки сидить поряд із нею в першому ряду. Ось передостання доповідь, зараз почне верещати Бурукова про те, як радянські окупаційні війська пригнічували її сексуальність. А далі черга Тетяни Марухіної. Вона не одружена? Чи лишила прізвище свого псковського тата?

Таня піднялася на трибуну, він сів у президії біля мікрофона на крайньому стільці поряд із трибуною, як сідає перекладач, котрий лише допомагає доповідачеві. Голос у Тані тремтить. Але говорить вона цілком адекватно. Чи звернув би він аж таку увагу на її доповідь, якби не особливий контекст? Може, й ні. Але, враховуючи контекст, це звучить просто-таки супер!

— Малі нації, які можуть заселяти досить-таки великі території, але все одно вони малі, бо не народжують ні великих ідей, ні великих людей. А точніше, люди стають великими, коли їдуть до великих країн. Найкраще, — до Америки. Їдуть по самореалізацію, але нерідко по дорозі через Атлантику втрачають той життєвий вогонь, який змусив їх шукати себе на чужині.

Але й та сама Америка дала світові стільки неспокійних, стільки пасіонарних особистостей, як той же Ернест Гемінґвей, який уже стільки років після своєї смерті змушує говорити про себе! І в малих націй є такі ж постаті, як Гемінґвей. Але їх не знає світ. І не тому, що нема перекладачів і літературних агентів, які робили би східноєвропейських гемінґвеїв відомими у світі. А тому, що світові досить американського Гемінґвея. Але це не означає, що східноєвропейці, які відчули в собі той порив, ту волю до життя і той полум’яний зв’язок зі своєю культурою, мають або перебудовуватися на великий імперський проект, або гасити в собі той вогонь, нарікаючи на несприятливу політичну ситуацію. І справа не в еміграції. Можна і в еміграції виконати своє призначення в рамках своєї рідної культури, можна і на рідній землі не справдити нічого.

Нарікати на незнання, на нерозуміння, на небуття малих націй з трибун такого зібрання, як це, давно вже стало загальним місцем. Але пробити глуху стіну небуття можливо тільки, якщо відмовитись від загальних місць, загальних слів, загальних думок, якщо стати незалежною особистістю, а не виявляти пристосуванство до духу Історії. Саме про це писав чи не найяскравіший інтелектуал Східної Європи, емігрант, до речі, Мілан Кундера у своєму романі «Безсмертя».

— It’s not from Immortality, it’s from Testaments Betrayed, — посміхаючись, виправив її Євген, який колись так і не знайшов в Америці недочитаного «Безсмертя» російською, то ж купив його англійською. Як і інші книжки того неординарного чеха.

Таня подякувала йому за виправлення, так, звісно, це з «Порушених заповітів», а не з «Безсмертя». Спочатку Таня збивалась, але потім забула, що в залі люди, і досить відомі, суворі судді емоційних молодих жінок. Вона навіть забула, що поряд він, хоча доповідь звернена до нього, того, кому колись освідчилась у коханні, чиї перелякано забуті книжки вона поступово дуже уважно читала, щоб одного дня стати рівною йому.

— Ґете казав: Werde der du bist, стань, ким ти є. Потім цю думку несамовито підхопив Ніцше. Це збігається з тим, що є ядром будь-якої релігії: збагнути своє призначення, що нелегко, а потім, що неймовірно тяжко, справдити це призначення. І зробити це можливо лише за умови, коли не боятимешся, що не воздасться за життя і що забудеться після смерті!

Молодець, Таня! Хто міг би подумати? Це краще, ніж вийти заміж за генерала, героя вісімсот дванадцятого року!.. А як там, до речі, генеральський дім?

Тані бурхливо аплодували. Можливо, то були цинічні оплески кінцю пленарного засідання, після якого на всіх чекає розкішний ланч. Можливо, пристрасний голос молодої доповідачки трохи збурив це, загалом, передбачуване зібрання. Її вітали, їй тицяли візитівки, їй пропонували обговорити її доповідь після вечірнього засідання у приватній атмосфері. У барі або ще десь.

Перекладачам накрили окремо, тож він так і не побачив Тані в обід. Потім він перекладав на секції, Таня брала участь в іншій. Потім вечеряв із організаторами у вузькому колі, де Тані не було. Звісно ж, перекладав більше, ніж їв і пив. Наступного дня перекладав на круглому столі в першу половину дня, а в другій було велике прийняття в губернатора острова Терсейра, де врешті зустрів Таню. їм довго не давали поговорити. То робили компліменти Тані, то Євгенові, мовляв, він найкращий перекладач. Бурукова свіжо та оригінально жартувала, що зараз зателефонує Дуні, розповість про його чарівну знайому. Юкусаї питав у Євгена, де він чув його ім’я. Він відповів, що ім’я Юкусаї настільки вагомо присутнє в контексті, що джерело давно забуто. Але все-таки їм з Танею пощастило усамітнитися з келихами на широчезному підвіконні в коридорі.

— Дуже радий за тебе.

— А я безмежна вдячна тобі.

— За що, Таню?

— По-перше, за те, що не збезчестив мене п’ятнадцять років тому.

— А я