Місячний камінь - Вилки Коллінз
— Серед білого дня, — відповів містер Френклін.
— І на вулицях тоді було багато народу?
— Багато.
— Ви, звичайно, призначили час, в який повинні були приїхати до леді Веріндер. Звідси до станції місцевість безлюдна. Ви приїхали в призначений час?
— Ні, я приїхав на чотири години раніше.
— Дозвольте поздоровити вас із цим! Коли ви відвезли алмаз у Фрізінголл?
— Я відвіз його через годину після приїзду сюди і за три години до того, як мене чекали тут.
— Дозвольте знову поздоровити вас! Ви привезли його назад самі?
— Ні. Я приїхав з моїм кузеном, кузинами і грумом.
— Дозвольте поздоровити вас утретє! Якщо вам коли-небудь заманеться помандрувати за межами цивілізованих країн, містере Блек, повідомте мене, і я поїду з вами. Ви — щаслива людина.
Тут і я втрутився в розмову. Мої англійські погляди ніяк не узгоджувалися з подібними міркуваннями.
— Невже ви хочете сказати, сер, — вигукнув я, — що індуси вбили б містера Френкліна, якби тільки їм випала така нагода?
— Ви курите, містере Беттередж? — запитав мандрівник.
— Курю, сер.
— Дуже ви дорожите тим попелом, що лишається на дні вашої люльки?
— Зовсім не дорожу, сер.
— У тій країні, з якої приїхали ці люди, так само мало дорожать життям людини, як ви попелом з вашої люльки. Якби життя тисячі людей стояло між ними та поверненням алмаза і якби вони знали, що можуть убити цих людей безкарно, вони вбили б їх усіх. Жертвувати кастою — справа серйозна в Індії, а жертвувати життям — не варте нічого.
Я висловив думку, що це зграя вбивць і злочинців. Містер Мартует заявив, що це чудовий народ. Містер Френклін не висловив ніякої думки, але повернув нас до справи.
— Вони бачили Місячний камінь на платті міс Веріндер, — сказав він. — Що ж тепер робити?
— Те, що загрожував зробити ваш дядько, — відповів містер Мартует. — Полковник Гернкасл розумів, з якими людьми він має діло. Пошліть завтра алмаз (під охороною кількох чоловік) до Амстердама, щоб його там розрізали і замість одного каменя зробили півдюжини брильянтів. Тоді скінчиться його існування як священного Місячного каменя — скінчиться й небезпека.
Містер Френклін обернувся до мене.
— Що ж поробиш, — сказав він. — Ми повинні завтра ж поговорити з леді Веріндер.
— А як же бути сьогодні, сер? — запитав я. — Що, як індуси повернуться?
Містер Мартует відповів мені раніше, ніж встиг заговорити містер Френклін.
— Індуси не наважаться повернутися сьогодні, — сказав він. — Вони ніколи не йдуть прямим шляхом, не кажучи вже про таку справу, як оця, коли найменша помилка може бути фатальною для їхньої мети.
— Але якщо ці пройдисвіти виявляться сміливішими, ніж ви гадаєте, сер? — наполягав я.
— В такому разі спустіть собак, — сказав містер Мартует. — Є у вас великі собаки в дворі?
— Є дві, сер. Дог і собака-шукач.
— Цього досить. У даному разі, містере Беттередж, обидві мають одну велику позитивну якість: їх, напевно, не турбуватимуть ваші сумніви щодо недоторканості людського життя.
Із вітальні долинули до нас звуки фортепіано, коли містер Мартует пустив у мене цей заряд. Він кинув свою сигару і взяв під руку містера Френкліна, щоб повернутись до дам. Ідучи слідом за ними в дім, я помітив, що небо почало вкриватися хмарами. Містер Мартует теж це помітив. Він поглянув на мене і промовив з властивим йому похмурим гумором:
— Індусам цієї ночі потрібні будуть парасольки, Беттередж.
Добре йому було жартувати. Але я не був знаменитим мандрівником і пройшов свій життєвий шлях, не ризикуючи життям серед злочинців і вбивць у різних заморських країнах. Я ввійшов до своєї кімнатки, сів у своє крісло, весь спітнілий, і запитав себе безпорадно: «Що тепер робити?» В такому тривожному стані духу інші впали б у розпач; я ж кінчив зовсім інакше. Я запалив люльку і глянув у «Робінзона Крузо».
Не минуло й п'яти хвилин, як мені трапилось це чудове місце, сторінка сто шістдесят перша:
«Страх небезпеки в десять тисяч разів страшніший, ніж сама небезпека: коли вона з'явиться на наші очі, ми переконуємось, що тягар тривоги значно більший того нещастя, яке нас тривожить».
У людини, яка після цього не увірує в «Робінзона Крузо», або не вистачає в голові десятої клепки, або ця людина безнадійно закохана в свою самовпевненість. Не варто витрачати на неї докази, краще зберегти їх для когось із більш довірливою душею.
Я давно вже запалив удруге люльку і все ще захоплювався цією чудесною книгою, коли Пенелопа (що подавала гостям чай у вітальні) прийшла до мене з новинами. Вона залишила цокотух, коли ті співали дует, — слова починалися з «О», і музика відповідала словам. Вона помітила, що міледі робила помилки, граючи у віст, чого з нею раніше ніколи не траплялось. Вона бачила, як знаменитий мандрівник
