Місячний камінь - Вилки Коллінз

Але не встиг я вимовити й слова, як знадвору почувся стукіт коліс. Це почали з'їжджатися гості. Пенелопа відразу втекла. Я одягнув фрак і подивився на себе в дзеркало. Голова моя була червона, мов рак, але в інших відношеннях я був одягнутий для вечірньої церемонії цілком пристойно, як і годиться. Я вийшов у передпокій якраз вчасно, щоб доповісти про двох перших гостей. Вам нічого ними особливо цікавитись. Це були батько й мати філантропа — містер і місіс Еблуайт.

Один за одним вслід за Еблуайтами прибували гості, поки всі не з'їхалися. Включаючи господарів, зібралось двадцять чотири чоловіка. Це було прекрасне видовище, коли всі посідали за стіл і ректор фрізінголлський підвівся і з чудовою вимовою прочитав молитву.

Не буду стомлювати вас переліком гостей. Ви не зустрінете нікого з них удруге, — в усякому разі, в моїй частині оповіді, — за винятком двох.

Ці двоє сиділи по обидва боки міс Речел, яка, наче цариця свята, цілком природно, була центром загальної уваги. Цього разу вона більше, ніж звичайно, привертала погляди присутніх, бо (на таємне невдоволення міледі) у неї на грудях сяяв чудовий подарунок, який затьмарив усі інші, — Місячний камінь. Його подарували без оправи, але цей універсальний геній, містер Френклін, зумів з допомогою своїх вправних пальців і срібного дроту пришпилити його, як брошку, до її білого плаття. Звичайно, всі захоплювалися дивовижними розмірами і красою алмаза. І тільки двоє сказали щось не зовсім звичне про нього, — це було двоє гостей, про яких я згадував, що сиділи обабіч міс Речел.

Гість з лівого боку — містер Кенді, наш фрізінголлський лікар.

Це був приємний, товариський, маленький чоловічок. Однак, я повинен визнати, в нього була одна вада; він любив до речі й не до речі захоплюватися своїми власними жартами і досить необачно встрявати в розмову з незнайомими людьми. В товаристві він завжди робив помилки і ненароком сварив людей поміж собою. В медичній практиці він був значно обережніший, керуючись якоюсь інтуїцією (за словами його ворогів), яка виявлялась безпомилковою там, де розсудливіші лікарі робили помилки. Те, що він сказав про алмаз міс Речел, було сказано, як звичайно, у вигляді містифікації чи жарту. Він благав її (в інтересах науки) взяти алмаз і спалити.

— Ми спочатку нагріємо його, міс Речел, — казав лікар, — до певної температури, потім піддамо впливові повітря, мало-помалу випаруємо алмаз і визволимо вас від зайвих турбот по зберіганню такого цінного коштовного каменя.

Міледі слухала з таким заклопотаним виразом обличчя, ніби хотіла, щоб лікар говорив серйозно і щоб йому вдалося викликати в міс Речел бажання пожертвувати заради науки своїм подарунком.

Другий гість, що сидів праворуч від моєї панночки, був видатний громадський діяч — славнозвісний індійський мандрівник, містер Мартует, який, ризикуючи життям, проник, переодягнений туди де ніколи ще не ступала нога жодного європейця.

Це був довготелесий, худорлявий, мускулястий, смаглявий, мовчазний чоловік. У нього був стомлений вигляд і дуже твердий, уважний погляд. Ходили чутки, ніби йому набридло буденне життя серед людей в наших країнах і він нудьгує по диких країнах Сходу. За винятком того що він сказав міс Речел з приводу її алмаза, навряд чи промовив він і шість слів чи випив склянку вина за весь обід. Місячний камінь був єдиний предмет, що якоюсь мірою зацікавив його. Слава цього каменя, напевне, дійшла до нього давно, коли він подорожував у якихось небезпечних місцях в Індії. Він весь час мовчки дивився на камінь, поки міс Речел не почала ніяковіти, і потім сказав їй як завжди, спокійно:

— Якщо ви коли-небудь поїдете в Індію, міс Речел, не беріть з собою подарунка вашого дядька. Індійський алмаз буває іноді предметом релігійного культу в Індії. Я знаю одне місто і один храм у цьому місті, де ваше життя не протривало б і п'яти хвилин, якби ви з'явились з цим алмазом.

Міс Речел, перебуваючи в безпеці в Англії, з захопленням слухала про ту небезпеку, яка загрожувала б їй в Індії. Цокотухи були в ще більшому захопленні — вони покидали свої ножі й виделки і голосно закричали:

— О, як цікаво!

Міледі завовтузилась на своєму стільці і змінила тему розмови.

В міру того, як проходив обід, мені ставало все ясніше що це свято далеко не так вдалося, як вдавались попередні.

Пригадуючи тепер цей день народження і те, що трапилося пізніше, я майже схильний гадати, що це триклятий алмаз навіяв якийсь смуток на все товариство. Я щедро частував гостей вином і, як привілейована особа, ходив навколо столу з тими стравами, яких брали мало, і шептав гостям:

— Будь ласка, покуштуйте, я знаю, що це вам сподобається.

В дев'яти випадках з десяти вони куштували з пошани до старого оригінала Беттереджа, як вони мене називали але все марно. Розмова не клеїлась, і мені самому було ніяково. А коли хто-небудь і починав розмову, то все якось не до ладу. Наприклад, містер Кенді, лікар, наплів таких нісенітниць, яких я досі ще від нього не чув. Ось послухайте одну з його розмов, і ви збагнете, що я повинен був відчувати, стоячи біля буфета, як людина, що всім серцем бажала успіху святу.

Серед жінок, що сиділи за обідом, була шановна місіс Тредголл, вдова професора. Ця добра дама безперестану говорила про свого покійного чоловіка, жодного разу не сказавши присутнім, що він уже помер: вона була певна, я гадаю, що кожній дорослій людині в Англії відомо про це. В одну із заминок, що настала в розмові, хтось згадав про нецікавий і досить непристойний предмет — про анатомію людського