Спалені мрії - Ганна Ткаченко

– А я вам скажу таке: Бог знає, що робить. Він би робив, але це поки війна не скінчилася. А потім би не вгодив чи неврожай стався, і забрали б нашого Грицька за Урал, як колись його батька. Знайшлися б начальники, які нагадали, що він куркульський син, – доводила своє Горпина.

– Такого, як було, вже не буде! – кричала Марія Коваленко.

– Після війни такого не може бути! – аж присідала Христина.

А накричавшись, схилили свої голови та порозходилися по домівках, не помічаючи тієї прекрасної зими довкола себе, думаючи знову про своє – теплий обід та босоногих дітей на печі.

Яскраве сонце гралося із білими сніжинками, а дерева, вбрані білим інеєм, робили із села казку. Сава, нікого не чуючи, стояв посеред вулиці з піднятою рукою, махав і досі своєму фронтовикові, який поїхав добивати ворога. Онучки, пробігши трохи слідом, поверталися не кваплячись, а Грицева дружина стояла тихенько, все прикриваючи рукою свої розпухлі від поцілунків губи.

Через деякий час дізналися, що призначений начальник, Віктор Петрович, теж покинув село, попросившись і собі на фронт.

– А в кого ж тепер про Михайла питати? – спохопилася Уляна, почувши.

– Ви бачите, що сталося? Здається, зрозумів – не просто буде тут командувати, люди про дядька ще не раз спитають, а начальство про поле та про хліб, який ще виростити треба. А з ким? Нема чоловічих рук – діти, баби та каліки зосталися. Видно, не один раз зважував, поки вирішив – краще на фронт, бо тут також фронт не солодкий буде, – не вперше міркувала про те Мар’яна.

Усі сиділи мовчки, лише діти брязкали ложками в сусідній кімнаті та сперечалися, хто частіше ложкою метляв та більше супу з’їв, бо час було вставати, а вони так і не вгамували свій голод.

До весни було ще далеко, але сонце кожного дня все далі проганяло зиму. Хоча вона й відступала неохоче, часто повертаючись то морозом, то білим снігом, все ж порушувати закони природи не наважувалася. У повітрі пахло талою землею та ще якимись особливими весняними травами, вітер підхоплював ті весняні пахощі й розносив над селом. Подекуди дзюрчали струмки, які часом жебоніли, немов пташки, іншим разом – плакали, як діти, частіше з переливами співали своїх пісень, сповіщаючи про нову весну.

Мар’яна стояла посеред свого двору. Вона вже вкотре тут працювала від тої пори, коли почула запах весни. Розібрала цеглу з печі, прибрала обгорілі деревини, які тут ще збереглися. Разом із мокрим снігом намагалася вигребти увесь попіл після пожежі. А коли ще потеплішає, планувала посадити нові деревця, нові кущики смородини і обов’язково квіти. Отак і спинялися її очі то на одному місці – де півонія цвістиме, то на іншому – де бузок розростеться, а біля паркану в самому кутку – кущ жасмину, щоб пахнув аж на дорогу. Журилася, що яблуньок і грушок нема де взяти, без них і сад не сад, а от березу збиралася посадити за тином, як тільки земля розмерзнеться, ще й не одну. Зараз їх ніде не видно, за дві зими все спиляли, але виростуть. Тоді знову забіліє їхнє село, загойдаються тонкі гілки на вітрі, повісять свої сережки по весні, додаючи йому якогось особливого шарму. Мар’яна оглядала свій двір і вже бачила лавку біля півонії. Сидить вона увечері та милується, як раніше було, а Федір примоститься поряд та обніме, і здається, що вони в раю сидять. Де й візьметься вітер-пустун, поворушить квіти, а сам сховається, щоб хоч один поцілунок побачити.

– Ти що ото придивляєшся? Чи ти вже будувати там розпочала? – Дід Сава, як завжди, заглядав через невисокий тин.

– Не знаю, діду, щось у голову зайшло, мабуть, весна. Прибирати хочеться, кущі й дерева садити, навіть про квіти думалося, – розповідала про те, що так солодко зігріло її душу.

– Раз так думається, то скоро й робитимеш. Михайлових рук тільки не вистачає. Він би всьому ладу дав, – умів він підвести до того, що йому хотілося сказати. – Недавно чув, що під парканом на шкільному подвір’ї в одному місці земля просідати стала, схоже, осіння яма відмерзла. Що робити будемо, Мар’яно?

– Я теж чула. Коли трохи земля розмерзнеться, треба буде розкопати.

Вона й досі не могла повірити, що з дядьком Михайлом так вийшло. Цілу зиму чекала, що він відчинить двері і скаже: «Казав, що до хліва треба все кукурудзиння знести, корова ж мерзне».

– Дай Боже, щоб його там не було, але коли там, то треба поховати по-людськи. Не буде ж він як собака під парканом лежати при живих родичах. – Часу було вдосталь, і вона все обміркувала.

Говорили про різне, а побачивши листоношу, яка пробиралася до них по такій поганій дорозі, стали гадати: і чого це вона з кінця вулиці йде, а не від центру?

– Чому та чому, – придивлялася Тамара під ноги, аби вони в грязюці не застрягли. – Тому що з центру до вас сьогодні не пройти, дуже води