Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

Уже було пізно, а Галина Сосипатрівна не спала. Мучилась, самотня, не знала, де себе діти. Дві довгі стіни, як дві холодні долоні, стискали її вузьку кімнатку, вікно з одного боку і двері з другого, стискали холодом її серце.

Підвелася нещасна жінка рвучко з ліжка, прочинила розпачливим рухом вікно...

Надворі ж була ніч, як дзвінка перлина! А село з усіх боків гучало співами — із Розтиківки, і з Коробчи-ни! А над самим вікном звисала свіжорозквітла гілка білої яблуні, росою покроплена...

Ох, та яблуня! Якою зливою мрій та спогадів, разом із п'янкими пахощами, війнула вона на бідну самотню вчительку! Незабутньою молодістю війнула, тими часами, коли вона, весела й безтурботна єпархіялка, не знала, що таке журба. Блискучі офіцери роєм крутилися навколо неї, несли її на хвилях балів у недовідому далечінь щастя. А вона вихором вертілася, сяючи пишно-золотою косою, в танцях — вальсах, падеспані, падекатрі, — реготалась безжурно — і ввесь світ лягав їй покірно під ноги. А бліді гімназисти не сміли навіть зблизитися до неї, здаля, закохані, зідхали. Тільки один спробував був діяти рішучіше: надіслав їй листівку з намальованим на ній сумним гімназистом і з написом: ,,Чи прийдеш ти, о діво вроди, над урною пролить сльозу?" А як вона відповіла на це сміхом та глузуванням, він, щоб доказати свою рішучість, застрелився.

Але потім почалася війна. Блискучих її поклонників-офіцерів як вітром здмухнуло. І її облягла жахлива тиша. Тиша й нудьга. Ця тиша стала ще більша, коли вона пішла вчителювати на село. Світ зробився для неї порожній, безнадійно-сумний. Непомітно з'явилося нове покоління інтелігенції, а вона лишилася збоку, в тіні. Так, життя йшло вперед і обминало її. Так, вона була цілком самотня на всьому великому світі...

І Галина Сосипатрівна, схилившись на лутку, заплакала.

Надворі яскріла перлина-ніч, село перегукувалось співами — Розтиківка з Коробчиною, Коробчина з Розтиківкою, запаморочливо пахла біла, покроплена росою яблуня, а самотня, зовсім нещасна вчителька плакала, забута й занедбана у своїй кімнатці, як в'язень у в'язниці-

Раптом вона прислухалась: за стіною, в сусідній кімнаті, закашляло. То кашляв Пилип Никифорович. Така ж самотня у світі істота, як і вона. Мабуть, і його сон не брав, мабуть і до його непривітної кімнати засягали могутні чари ночі.

І Галина Сосипатрівна знов подумала (як думала про це вже не раз), що Пилип Никифорович — це тепер її єдина й остання надія. їй здавалось, що й божі, і людські закони, і закони природи були за те, щоб дві такі фізично близькі (жили ж в одну обстінь) і такі самітні істоти поєднались, поклали край своїй болючій самотності, їй стало навіть жаль Пилипа Никифоровича... А що він удавав із себе жононенависника, так це походило, мабуть, від його соромливости. Червоніє ж він своїми плямами, коли з нею говорить! Як от хоч би й останнього разу, коли давав їй ролю у п'єсі „На перші гулі". Є ж, кажуть, такі чоловіки, особливо серед старих парубків, що їх жінкам доводиться трохи чи не силоміць брати. Чому б, кінець-кінцем, і їй так не зробити з Пилипом Никифоровичем? Піти б хоч би й зараз,, розворушити його, розбуркати... Спокусити, нарешті!

І вона, повна надій і рішучости, підвелася від вікна. Хапнула з столу дзеркальце, припудрувала нашвидку, при світлі місяця припухлий від плачу ніс, ряботиння. Спробувала посміхнутись, щоб зігнати з обличчя смуток. А тоді накинула на голову свій легкий, як зід-хання, шарф, і вийшла на веранду.

У куті шкільного будинка, збудованого, як казав дід Вертя, „глаголем", стояла густа тінь, але далі було так ясно, що, справді, „хоч голки збирай". А садок 0Ув білісінький від цвіту й місяця! У ньому вже було тихо ( знала: товариство розійшлось, попарувавшись), але Галині Сосипатрівні здавалось, що там іще звучить разом із бумканням гітари:

Місяцем-зорями світ зачарований, і Чари й у нашім саду.

Люба! Нам молодість раз подаровано... ' Вийди, о вийди! Я жду...

Але насправді в саду було тихо. Зате ще дужче лунали парубоцькі співи на Розтиківці, на Коробчині, на Низу, в Горі: в її кімнаті вони були ніби стиснуті вузькими стінами, а тепер того стиску не було. Парубки, здавалось, розривались у співочому завзятті. Перегукувались — тюкали.

Чарівна ніч! Незрівнянна ніч!..

Але Галина Сосипатрівна трохи здригнулась від нічного похолоду. І ота її рішучість іти до Пилипа Никифоровича трохи спала. їй ніби не захотілось. Проте вона таки підійшла до його дверей і обережно постукала. Далі вдруге, рішучіше. Мовляв, „хай... що не буде"...

За дверима зашаруділа хода, і глухий Пилипів Никифоровичів голос запитав:

— Хто там? ;

— Це я, Пилипе Никифоровичу. Відчиніть... Пилип Никифорович відчинив.

—Що сталося ? — запитав він із темних сінець суворих голосом.

Від цього його тону, як від холодної води, Галині Сосипатрівні раптом зробилося холодно. Вона страшно збентежилась, не знала, що сказати.

— Нічого, Пилипе Никифоровичу, — забелькотіла. — Це я так. Самій, знаєте, сумно. А ніч же така чудова...

Пилип Никифорович вибухнув обуренням:

— Що ви турбуєте людей серед ночі такими дурницями?!. Не пожежа ж! Не грабують!.. „Ніч чудова..." Ну, й станьте собі отам проти місяця та й желіпайте, як оті дикуни...

По цій мові Пилип Никифорович хряпнув сердито дверима і клацнув зсередини защіпкою.

Бідній Галині Сосипатрівні почорніло ввічу, і вона мусила вхопитись рукою за холодний мур, щоб не

впасти. А потім помалу пішла до своєї кімнати. Чари ночі остаточно зникли для неї.

Василь прийшов додому аж перед світом. Не прийшов, а прилетів. Його принесли крила казкової лег-кости, принесли — він і не зчувся, як. Опинившися вже у своєму дворі, він здивовано оглянувся: не міг ніяк згадати, як він проскочив Ільченкову балку, як пройшов чималу таки відстань.

Мати, що її він розбудив, постукавши в вікно, почала бурчати, що він так допізна „тиняється". Але Василеві до її бурчання цим разом було