Спокута - Світлана Талан
Сьогодні в неї був день народження. Їй виповнилося сорок років, і колеги хотіли привітати завідувачку з ювілеєм. Катерина Максимівна була дуже зворушена, бо зранку їздила до школи, де за несвоєчасну оплату вимкнули світло. Потім помчала до інституту, де викладала курс української мови, далі – нарада директорів шкіл. І хоча була вже пізня година, колеги не розійшлися по домівках, а терпляче чекали в актовій залі.
Вона майже переступила поріг, коли в сумочці задзвонив мобільний телефон. Катерина Максимівна невдоволено дістала його й поспіхом глянула на дисплей. Телефонував син. Вона швидко вимкнула телефон, бо присутні в залі вже зустрічали її оплесками. «Я ж просила не турбувати сьогодні, – майнула думка. – Завтра. Завтра буде вихідний, і ми із сином домовилися відсвяткувати ювілей удвох, а в неділю поїхати до села».
Катерина Максимівна прийняла вітання від колег та подарунок – картонну коробку із червоною стрічкою, щиро подякувала і, задоволена днем, нарешті потрапила в затишний салон свого новенького «Опеля». Авто вона взяла в кредит два роки тому, і залишалося за нього платити ще рік. Якби не жахливе слово «фінансова криза», то все було б добре. До цього часу зарплатню вона отримувала без затримок, і причин хвилюватися, що не зможе вчасно зробити внесок, не було. Але це поки що. А що буде далі – ніхто не знає.
Катерина влаштувала подарунок на задньому сидінні й звичним рухом повернула ключ запалювання. Було перше жовтня, і осінь вирішила нагадати, що зараз вона володарка природи, і зарясніла дощем. Катерині подобалося їздити автомобілем по вулицях міста в таку погоду. Перед очима по склу легко ковзали двірники, змиваючи на своєму шляху краплі дощу, які були зайвими, краплі враз знову з’являлися на склі, а працьовиті та невгамовні двірники вперто їх стирали знову. Вона вирішила не поспішати додому, а проїхатися містом. Вулиці приємно тішили зір неоновими вогниками вивісок, людьми під парасольками та вмитою дощем дорогою. Звичайно, воно змінилося з того часу, коли на вокзалі з’явилася двадцятирічна Катря з широко розкритими очима, які дивилися на потік незнайомих людей розгублено й злякано. В одній руці вона тримала сумку з речами, а за іншу тримався хлопчик, схожий на циганча. Катерина посміхнулася своїм спогадам, які понесли її в далеке минуле.
Мабуть, тоді фортуна була до неї поблажливою, бо їй вдалося одразу ж знайти житло. Вони із сином оселилися в одинокої старенької жінки, що хворіла на рак. Бабуня Олеся виявилася напрочуд душевною та доброю людиною. Спочатку вона брала з Катрі невелику платню за житло, а потім, коли недуга прикувала її до ліжка, зовсім забула, що в неї квартиранти. Катря доглядала стареньку, готувала їй їсти, годувала в ліжку та прибирала з-під неї, коли та була вже зовсім хворою. Бабуня Олеся за заповітом залишила їм двокімнатну квартиру. А потім, коли Катерина працювала директором однієї зі шкіл, обміняла її з доплатою на більш простору, в елітному сучасному будинку. Вона, як і обіцяла дідові, взяла після розлучення прізвище Гутник. Хоча доволі часто бувала в селі, та жодного разу не зустріла, навіть випадково, колишнього чоловіка. Не подавала на аліменти й не хотіла нічого отримувати від Федора. Вона вважала його зрадником, і почуття образи витіснило з її душі любов до нього.
Катерина так і не зустріла справжнього кохання. Звичайно, вона прагнула влаштувати особисте життя, як і кожна самотня жінка. Зустрічалася з чоловіками, які, здавалося, ладні б їй неба прихилити. Але минав деякий час, і Катря дізнавалася про їх зраду. Тоді в душі залишалася чергова рана, і жінка довго не могла нікому повірити. Потім історія повторювалася, вона не могла зрозуміти, чому так трапляється з нею. «Чи на роду так написано, чи ще в чомусь річ, – розмірковувала. – Чи я надто вибаглива до чоловіків?» Відповіді не було, і врешті Катерина зробила висновок, що їй судилося жити одній. Та чи ж вона самотня? У неї є син – її довічна любов, її гордість, її рідненька кровинка. Заради нього вона не спала ночами, миючи обпльовані східці в під’їзді, почала вихователькою дитсадка, а дійшла до завідуючої міськвно, і зараз, якщо буде потрібно, плигне у вогонь. Своїми силами вона вивчила сина, той успішно отримав ступінь бакалавра в юридичному інституті й уже працював юрисконсультом на підприємстві. А ще десь знаходив підробіток і тримав це в таємниці.
Катерина глянула на фотографію сина, що завжди возила в авто. На неї дивився чорноокий, як і вона, смуглявий хлопець із широкою відвертою посмішкою. Вона пишалася Сергієм. Він був високий, плечистий, як його батько, але, на щастя, характером не був на нього схожий. Хлопець, зростаючи без батьківської ласки, увібрав у себе кращі риси матері. Він мав хист до навчання, був працьовитим і добрим.
«Мабуть, повечеряв сам, не дочекався мене, – майнула думка в Катерини Максимівни. – А зараз сидить за своїм комп’ютером…»
Вона повернула на широку вулицю, у кінці якої був їх будинок. Катерина полюбила це місто, його вулиці та широкі проспекти, звикла до шуму та пилу і вже не почувалася такою розгубленою й чужою, як в перші дні проживання тут. Не можна сказати, що вона забула рідне село, його річку та густі ліси. Коли приїжджала на батьківщину, то відпочивала там усією душею. І хоча доводилося працювати на городі, допомагати по господарству іноді так, що не відчувала ані рук, ані ніг, усе одно вранці прокидалася бадьорою. Якби не село, то чи вистачило б в неї сил вижити в місті? Хто знає.
Катерина залишила авто на стоянці навпроти будинку й поглянула на освітлені вікна на другому поверсі. У кімнаті сина горіло світло. «Чекає на мене», – майнула втішна думка. Вона привіталася з консьєржем Степаном Івановичем, який був зайнятий розгадуванням кросвордів.
– Щось запізно сьогодні, – сказав той радше задля пристойності. – Усе робота, справи?
– Так. Звичайно, – стомлено відповіла Катерина, вже підіймаючись східцями.
Вона відчинила замок металевих дверей і зітхнула із полегшенням. Нарешті вона вдома! Позаду залишився насичений
