Спокута - Світлана Талан

– Мамо, що сталося? – запитав Сергій, виходячи зі своєї кімнати. – Твій телефон поза зоною досяжності.

– Ой! Я ж його вимкнула й забула увімкнути! – похопилася Катерина. – А що трапилось? Дай здогадаюся. У тебе червоні очі, бо ти надто довго сидів за комп’ютером?

– Ні, – мовив приглушено Сергій і опустив погляд. – Дід Орест…

– Що дідусь? – запитала Катерина, і в душі похололо у передчутті лиха.

– Дзвонили із села. Дід… помер.

– Як… помер? – спитала Катерина, відчуваючи, як щось обірвалося у неї всередині, і тілом пробігли мурахи.

– Мамо, я намагався тобі додзвонитися одразу ж, як…

Катерина ніяк не могла зрозуміти, що відбувається, хоча до такого моменту підсвідомо готувала себе заздалегідь, розуміючи, що дідові вже вісімдесят шість років. Але він до останнього часу виглядав добре, ходив без палиці, не зігнувся від років, не користувався окулярами й не жалівся на здоров’я. Дід Орест сипав жартами, працював на городі, допомагав по господарству й взагалі був невгамовний та жвавий, як завжди. Десь місяць тому він зізнався Катерині, що йому чомусь стало соромно виходити на вулицю в брудному одязі.

– Знаєш, Катрю, – сказав, – щось зі мною трапилося. Раніше міг кинути на городі лопату й в такому вигляді піти до магазину по хліб. А тепер став соромитися. Голюся кожного дня, слідкую, щоб ґудзики були всі пришиті, а коли виходжу кудись із подвір’я, то перевіряю, чи чиста на мені сорочка. Мабуть, душа відчуває, що незабаром стане перед судом Усевишнього.

– Діду, не мели дурниць, – засміялася вона, – ти ще в нас ого-го-го!

Тепер ця розмова мимоволі спливла в її пам’яті, а синові Катерина тільки й спромоглася розгублено промовити:

– Ось воно як виходить, а він усе відчував…

– Що ти говориш, мамо? – не зрозумів Сергій. – Треба ж щось робити.

– Що робити? Що тепер робити? – перепитала Катерина й лише зараз до її свідомості дійшло розуміння дійсності, і вона невтішно розплакалася.

– Мамо, мамочко, не треба, – марно намагався втішити син, хоча добре розумів, що зараз потрібно дати можливість матері вилити горе слізьми. – Нам треба їхати в село. Коли ми поїдемо? Сьогодні чи завтра вранці?

– Зараз. Ми поїдемо зараз же, – крізь сльози мовила Катерина.

Усю дорогу вона думала про діда Ореста. Лише тепер зрозуміла, скільки успадкувала від нього. Дідусь знав безмежну кількість народних прислів’їв та приказок, якими міг сипати без кінця. Серед цієї народної мудрості зростала Катря, не помічаючи, як і її мовлення почали прикрашати влучні вислови. А зараз вона пише докторську на тему українських народних прислів’їв та приказок. І основний матеріал для роботи дав такий рідний дід Орест. Його стосунки з дружиною стали для онуки живим прикладом справжнього кохання на все життя. Вона не ображалася на діда за те, що виросла, як і він, мрійницею та романтиком, бо завдяки йому навчилася сприймати природу як щось живе та невід’ємне від людини.

«Мені буде так не вистачати його», – тужила Катерина.

…Після похорон, коли вона залишилася наодинці з батьками за круглим осиротілим столом, запитала:

– Як помер дідусь?

– Було нібито все добре, – тихо почала мати, – коли раптом він занеміг та зліг. Казав, що нічого в нього не болить, і лікаря кликати нема чого, просто втомився і все. Полежав так ніч, а вранці не мав уже сили встати сам, то попрохав нас винести його на горо`д. Ми посадили його на бабусин візок та й вивезли надвір. «Що ви, тату, тут будете робити? – запитую його, – Погода така, що гарний хазяїн собаку не вижене на вулицю». А він відповідає: «Буду з лісом та річкою прощатися». Довго-довго дивився вдалину мовчки та думав про щось своє. А ввечері перестав нас упізнавати, став марити Карпатами й все кликав: «Катрю, Катрю, Катрю». Послала батька за лікарем, а він… – мати схлипнула, – тихесенько й помер. Царство йому Небесне, – перехрестилася вона й втерла сльози.

– Тепер вони будуть разом, – сказала Катря. І додала: – Мої любі.

Вона вже й сама помітила за собою звичку останнім часом говорити «мої любі» тим, кого любила, кого поважала, до кого відчувала симпатію чи повагу.

– Мої любі, – Катерина звернулася до батьків, – чому ви не переберетесь жити до нової хати?

– Нам і тут місця вистачає, – відповів батько.

– Чадить у вас ця грубка, а там газове опалення, вода гаряча є, меблі нові. Одним словом – цивілізація.

– Та чи нам важко в грубку дровець кинути? – відповіла мати. – Ми звикли тут жити, то й живемо.

– А як треба скупатися, то там котел газовий підігріваємо та й купаємося у ванні, як білі люди, – підтримав батько матір. – Усе одно ту хату треба прогрівати, щоб пліснява не завелася.

– То й живіть там. Усе одно ми із Сергієм вже вкоренилися в місті, там у нас своє житло, робота й все інше.

– Можливо, колись та й переберемося до твоєї хати, – мовила мати.

– Хіба що на старості, – відповіла Катря, і на її обличчі майнула ледь помітна посмішка. – А поки той час настане, то й хата завалиться. Перебирайтеся туди й живіть собі на здоров’я. Думаю, що дід Орест не був би проти.

– Він до останнього дня сподівався, що ти повернешся, – сумно-сумно сказала мати.