Спокута - Світлана Талан
– Але ж ти так і не змогла вийти вдруге заміж, – нагадала мати.
– А я й не ставила нове заміжжя своєю головною метою, – без образи відповіла Катря. – Звичайно, це не дуже добре, що син виріс без батька, але скільки таких дітей навколо! А те, що я одна… Мабуть, у мене така доля. Що тут вдієш?
– Федір зараз тут, – ніби ненароком кинула мати. – Приїхав у відпустку – це він так каже, а люди подейкують, що він став безбожно пиячити.
– А як же його дружина? Не може втримати від пияцтва?
– Яка там дружина! Після тебе він ще два чи три рази був жонатий, і все його обдурювали жінки й кидали. Перша забрала їх спільний кооператив та залишила Федора з носом, друга ще щось поцупила, третя теж кинула.
– А діти в нього є?
– Немає. Один лише Сергійко, якого він і не впізна`є зараз.
– Непутящий він був – таким і залишився, – підсумував батько. – Знає, що рідний син приїхав, і носа не показав. Тьху на такого батька, що не бачить своїх дітей!
– А Сергій не має наміру познайомитися з рідним батьком? – пошепки, щоб не почув онук, що спав у сусідній кімнаті, запитала мати.
– До цього часу не мав такого наміру, – відповіла Катерина. – Нехай сам вирішує, що йому робити, він вже дорослий. А я б ніколи не поцікавилася долею Федора, якби ви самі не розповіли. Мені байдуже, де він живе і як. Він для мене давно помер, ще в той день, коли назвав мене вонючою селянкою в калошах.
– Тому ти й ні разу не приїздила на зустріч випускників? Не хотіла з ним зустрітися?
– Так. А… Роман приїжджає?
– Його теж на таких зустрічах не буває. Кілька разів люди бачили на кладовищі. То приїздив, пам’ятники на могилах батьків поставив, то бачили в поминальний день. Близьких родичів у нього в селі не залишилося, хати своєї немає, то куди йому їхати?
– Так. Звичайно, – якось розгублено відказала Катря.
Після поминів діда на третій день Катерина із сином у тихому смутку покинули рідне село, бо треба було повертатися на роботу. А вже за добу вони вимушені були повернутися назад: батьки не дослухалися поради перейти жити в її порожній будинок, зарано закрили заслінку груби, учаділи й померли уві сні. Довго стояла Катерина в задумі та печалі біля чотирьох могил в одному ряду, де навіки спочили її любі й дорогі люди. Вона не відчувала ані холоду, ані страху. Розум затьмарило жахливе усвідомлення того, що від душі безжально відірвано завеликий шмат чогось найдорожчого і найріднішого. Лише бринів вітер, безжально шарпаючи поли її пальта та нісся далі дорогою, розквашеною в сніговій воді.
Катерина сиділа в спорожнілій хаті, коли зайшов Федір. Вона подивилась на нього байдужими та сумними очима. Він став якійсь сухий, блідий та ніби сутулий.
– Добридень, Катрю, – привітався охриплим голосом.
Катерина не відповіла, відвела очі вбік.
– Співчуваю, – сказав Федір.
Вона промовчала.
– Я ось чого прийшов, – переступав з ноги на ногу біля порога. – Можливо, тобі щось знадобиться…
– Ніхто мені рідних не поверне, – відчужено сказала Катерина.
– Ти не поспішай робити якісь висновки. Життя непередбачуване. Ніколи не знаєш, що на тебе чекає завтра.
– Що тобі потрібно? – Катерина повернула до нього обличчя та подивилася з таким презирством, що він знітився, закліпав очима й почав навіщось руками м’яти свою шапку.
– Ось моя адреса, тут і телефон, – залопотів розгублено. – Можливо, щось знадобиться, то зателефонуєш.
– Мені?! Від тебе?! – визвірилася Катерина так, що її очі заблищали гнівом.
– Ну… Не тобі, так синові.
– Ти згадав про сина? – прозвучало насмішкувато. – А ти хоч знаєш, скільки йому років?! Чи гадаєш, що він усе ще ходить до дитсадка і вдягає коротенькі шортики?!
– Навіщо ти так? Я завжди про нього пам’ятав.
– Ну, то й пам’ятай далі! – скрикнула Катерина і гнівно наказала: – Геть звідси! З моєї хати та з мого життя!
– Все, все, все… – розгублено промимрив Федір, поклав папірець з адресою на стіл і швидко, ніби злякавшись, чкурнув надвір.
– Що трапилося? – із сусідньої кімнати вийшов Сергій. – Ти щось кричала, мамо?
– Приходив твій батько.
– Ну то й що? Він тебе скривдив?
– Хочеш його побачити?
– А навіщо? Хіба в мене є батько?
2– Катюшо, ну досить ходити як із хреста знята, – мовила Лариса та обійняла її за плечі. – Подивись на себе у дзеркало! Уже від похорон минуло чотири місяці, а в тебе й досі синці під очима. Так не можна далі жити. Ти це розумієш?
– Розумію, – відповіла Катерина й
