Спокута - Світлана Талан
– Я не зможу. Дуже багато роботи, а в наш час втратити робоче місце – сама розумієш.
– Розумію, – покірно згодилася Катря.
Федір приїхав тоді, коли й обіцяв. Катря копала на городі картоплю. Вона побачила, як він зайшов на обійстя своїх батьків. Згодом Федько вийшов на свій город і через огорожу сказав Катрі:
– Вийди до берега. Треба побалакати.
Щось холодне, чуже й незнайоме було в його голосі, і в Катрі затремтіли коліна та руки, бо вона передчувала щось недобре. Швидко побігла в садок, кинула там лопату, наспіх вимила руки в умивальнику, витерла їх фартушком. Поправляючи долонями волосся, Катря аж побігла до річки.
Федір стояв у білій футболці та джинсах у тіні великої верби і жбурляв камінці у воду.
– Привіт! – підбігла до нього Катря і хотіла обійняти за шию, але він зупинив її порухом руки.
«Не думай про лихе, – важко дихаючи, намагалася заспокоїти себе, – то воно й минеться».
Вона пильно подивилася у вічі коханого. Вони були незвично порожні.
– Щось трапилось? – запитала насторожено.
– Ми… Я… Ми повинні розлучитися.
Ці слова прозвучали як грім серед ясного дня.
– Що? Що зробити? Розлучитися? – розгублено перепитала Катря, усе ще не вірячи в те, що почула. – Цебто як?
– Розлучитися – це значить, що ми не будемо разом.
– Розлучитися, – сумною луною повторила вона, ніби перебуваючи в якомусь страхітливому сні.
– Давай це зробимо мирно, по-людськи, щоб не було потім соромно ні тобі, ні мені, – сказав Федько, ховаючи очі.
Деякий час Катря відчужено дивилася на сонячні блискітки, що віддзеркалювалися у воді, намагаючись збагнути зміст фатальних слів. Вона розуміла, що зараз втрачає людину, поруч з якою готова була пройти весь життєвий шлях, якій могла у хвилини щастя або душевного занепокоєння розкрити всю себе, людину, якій віддала, не вагаючись, свою цнотливість.
– Ти забув, що в нас є плід нашого кохання? – запитала чужим, незнайомим голосом.
– Я буду сплачувати аліменти, – відповів сухо.
І тут Катря зрозуміла, що треба щось робити, зараз, негайно й швидко, щоб урятувати їхнє кохання. Вона схопила Федька за руки, ловлячи своїми прекрасними, зволоженими очима його тікаючий погляд.
– Любий! Коханий! Мій єдиний, – пристрасно, палко та швидко почала жінка. – Ти кажеш зараз не те, що думаєш. Подивись на мене, прошу тебе! Я твоя Катря, лише твоя, навіки, назавжди! Пам’ятаєш, як ти вперше освідчився мені в коханні? Ти обіцяв бути завжди зі мною, кохати мене вічно… Ти й зараз мене кохаєш. Чи не так? Скажи, що ти пожартував, – вона шарпнула Федька за рукави, намагаючись повернути його до себе обличчям. – Це був невдалий жарт. Так, любий?
Федір спіймав її руки, відвів від себе.
– Я не жартую.
– Ні! Це неможливо! Ущипніть мене, бо я, здається, сплю!
– Усе! – гримнув Федір. – Досить! Мені набридла ця комедія!
– Ти… ти покохав іншу? – спитала Катря, дивлячись на незвично холодне обличчя коханого.
– Якщо це тобі так цікаво, то так, – сказав байдуже, ніби йшла розмова про погоду.
– І… хто ж вона? – глухо запитала вона.
– Звичайна жінка, у якої присутній здоровий глузд, на відміну від тебе.
– А в мене відсутній?
– Так! Відсутній! Вона не живе в дідових казках, а реально дивиться на життя і сприймає його таким, як воно є! – зло кинув Федір.
– Яке ж воно насправді, це життя?
– Таке, що за нього треба боротися в цей скрутний час, чіплятися зубами та нігтями, дряпатися нагору, щоб вижити й не впасти на дно. Бо інші пройдуть по тобі брудними ногами й не помітять, що ти волаєш про допомогу!
– Ви тепер удвох будете шкрябатися нагору? – скептично запитала.
Але Федір не помітив іронії в її голосі.
– Так! Уяви собі, удвох! Ми організовуємо сумісний кооператив із пошиття взуття. І будемо на горі, а не внизу.
– А я залишуся під ногами?
– Можливо. Бо ти уявила себе лісовою Мавкою і крім дерев та річки нічого не бачиш! Ти не знаєш, який жорстокий цей світ. Він не шкодує ні Русалок, ні Мавок – нікого! Якби ти залишилася сам на сам із реальністю, без мене, без батьків, то вона одразу б тебе зжерла! Поглинула! Ковтнула, як лелека жабу!
– Любий, – спокійно промовила Катря. – Ти говориш жахливі речі. Ти мене лякаєш.
– Я не любий, – різко обірвав Федір. – А якщо і любий, то не твій. І взагалі, я прийшов поговорити з тобою не про сенс життя, а про розлучення.
– Ти хочеш розлучитися зі мною, щоби бути з нею?
– Так! Так! І ще раз так!
– Я… Я не розумію чому. Нещодавно ми були разом, нам було добре, і ти клявся у вічному коханні. Що могло трапитися? Так не буває. Ні, так не буває.
– Як, Катрю? Що не буває? Буває! Сьогодні сонце, а завтра хмари. Буває і так.
