Коли ти поруч - Світлана Талан

– Мамо, та куди ж я їх можу витратити?

– Спокус у місті багато. То театри, то ресторани, то крамниці з одягом набудували. Ми з батьком, звичайно, люди сільські й мало чого розуміємо в нинішній техніці, але знаємо, що комп’ютер – потрібна річ. Він і для розвитку, і для навчання.

– Не переживайте, я обов’язково куплю комп’ютер, тільки у валізці – ноутбук називається. Його можна носити з собою, і місця він займає не більше за книжку, – сказала сяюча Даринка. – Кімната в нас зі Світланою одна на двох, місця не дуже багато, а так буде і їй, і мені зручно.

Спогад про недавню сварку з подругою тінню майнув на обличчі Даші. Але це була тільки якась мить.

Дівчині було незручно відразу бігти до бабусі, залишивши батька і матір. Вона дуже любила свою бабусю. Любила з дитячих років, відтоді, як себе пам’ятає. Бабуся завжди була поруч. Мати і батько багато і допізна працювали, а Дашу доглядала бабуся – мама її матері.

Бабуся Віра була все життя простою колгоспницею і працювала, як тоді казали, «за нарядом». Уранці жінки збиралися бригадою, ланкова приходила до них з рознарядкою від бригадира і давала розпорядження, де вони будуть працювати. А працювали жінки скрізь: пололи, згодом проріджували дрібний буряк, потім його пізньої осені чистили та завантажували на вантажівки. Їх посилали збирати картоплю, що залишилася на полі, і косити траву коровам, заготовляючи на зиму сіно. Але найважчий час, за словами бабусі, наставав тоді, коли пізньої осені визрівали коноплі заввишки до трьох метрів. Їх скошували комбайном, але жінкам доводилося в’язати їх вручну і встановлювати в снопи для просушування. Потім коноплі перевозили до невеликого болітця за селом. І тоді жінки, сколовши руки сухими стеблами, замочували коноплі в цьому болоті. Вони взували високі гумові чоботи і, закотивши рукава куфайок, клали підсохлі рослини в холодну твань, де вони починали гнити і видавати такий сморід, що чути було по всьому селі. Минав деякий час, і знову ці самі жінки «за нарядом» йшли діставати коноплі з болота і вантажити на машину. Колгоспниці залазили голіруч у болотяну гниль з кіркою льоду зверху і витягали коноплі. Жінки, пропахлі цим смородом до самих кісток, довго нічим не могли відмитися. Старші, які вже мали своїх дітей, жаліли молодих і не допускали до цієї роботи в колгоспі. Багато хто з них потім цілу зиму лікував усілякі жіночі хвороби, зароблені в холодній воді. Але найчастіше з роками у людей скручувало пальці на руках і суглоби на них ставали великими й болючими. Так сталося і з бабусею Вірою. У неї дуже рано пальці майже втратили свою рухливість, стали закрученими в різні боки, а товсті та грубі суглоби залишилися як вічне нагадування про важку працю «за нарядом».

– Я піду бабусі подякую, – сказала Даринка, встаючи з-за столу.

– Іди, йди. Вона вже зачекалася тебе, – посміхнулася мати, бачачи, як доньці нетерпеливиться пошушукатися з бабусею.

Даринка пірнула до кімнати, де на ліжку з панцирною сіткою, на великій подушці напівлежала бабуся Віра.

– Бабцю, – метнулася до неї Даша і обняла маленьку, худеньку, немов висушену важкою працею і прожитими роками, стареньку.

– Дашенько, онучечко! Нарешті я тебе дочекалася, – зраділа бабуся, і на її очах забриніли сльози. – Слава Богу, дочекалась, а то думала, що помру і не побачу тебе.

– Бабулечко, ти кожного разу так говориш і кожного разу я тобі повторюю, щоб не сміла помирати, доки не побачиш правнука – мого сина – і не проводиш його в армію, – посміхнулася дівчина, погладжуючи рідке сиве волосся старенької. – Домовилися?

– Ой, Дашенько, сонечко моє, я б і рада, та лежу ось, як колода посеред дороги, – тільки й того, що іншим заважаю. Хочеться допомогти хоч чимсь по хаті, по господарству, а ніжки не несуть і ручки не тримають. Одне тільки можуть вони – ложку до рота піднести.

– І це добре. Скільки тобі можна працювати? Лежи тепер та серіали по телевізору дивись.

– Я не тільки кіно, я і тебе дивилася по телевізору. Яка ж ти в мене розумниця! Я так і знала, що ти фельдшеркою станеш.

– Я, бабуся, медсестрою працюю.

– Та мені нема різниці. Ти мені розкажи, як ця клята аварія трапилася?

– А ти хитруня, бабуню! – Даринка обійняла бабусю, поклавши голову поряд з нею на подушку. – Все знаєш, а просиш іще розповісти.

– Кажуть, що по телевізору не все можна говорити. А ти мені всю правду розкажи, все, як було.

– Бабцю, спасибі тобі за гроші на комп’ютер.

– Це ще не все, – пошепки сказала бабуся. – Я тобі на весілля, на подарунок грошей назбирала. Ну, то розкажеш мені чи ні?

– Добре. Я тобі все докладно розповім, починаючи від того моменту, як ми з Олексієм їздили знайомитися з його батьками. А потім я тебе скупаю у ванній.

– Згодна. Розповідай, Дашенько, розповідай…

Увечері Даринка уклала скупану бабусю на чисту постіль спати. Дівчина вийшла у двір. Тут, під кущем бузку, стояли столик і лавка, зроблені батьком. Улітку вони часто вечеряли тут усією родиною. Мама накривала стіл клейонкою, і, здавалося, на вулиці було все набагато смачнішим і апетитнішим.

Даринка відкинулася назад, сперлася на дерев’яну спинку. Було незвично тихо. Тільки десь у траві тріскотів коник і було чути спів солов’я. Повітря чисте та свіже, хоч пий його, наповнене не тільки ароматом рясно вкритого цвітом бузку, а ще й запахом якоїсь квітучої трави. Ні гуркоту машин, ні чаду, ні кіптяви, ні пилу, ні п’яних криків і дзенькання розбитих об асфальт пивних пляшок.

«Просто якийсь земний рай», – подумала Даша і знову мимоволі згадала Свєтку, котра просто-таки плює отрутою агресивності проти села.

Вона підвела голову і побачила над собою нескінченно глибоке темне небо з яскравими міріадами зірок на ньому. Воно здалося Даші зораним полем, на якому щойно розквітли мерехтливі казкові жовті квіточки. Вони були більшими і дрібнішими. Одні зірки-квіточки росли самотньо, наче втративши своїх сестер, і тепер винувато мерехтіли наодинці, інші були немов пагони, що тільки-но пробилися із зернятка на волю. Вони збивалися докупки і радісно підморгували одна одній у величезному хаотичному натовпі, оповіщаючи весь Усесвіт про свою появу на світ.

Зорі тихо мерехтіли, шикуючись у загадкові фігурки, іменовані сузір’ями, пророкуючи кожній живій людині на Землі свою долю…

Частина III

Розділ 15

Нещодавня сварка між подругами незабаром розвіялася, як легенька небесна хмаринка на вітрі. Даринка не вміла тримати в душі зло. Для цього почуття в