Під деревом зеленим - Томас Гарді
— Ой! — похопилася Фенсі. — Ми ж забули привезти кочергу!
Як тільки вона переїхала сюди, то у “майже повністю вмебльованій” (за словами управителя школи) вітальні був тільки стіл, три стільці, решітка для каміна і невеличкий килим. Тоді її виручила одна знайома, позичивши кочергу і дещо з посуду — на перший час, поки Фенсі не привезе із дому те, що потрібно.
Дік перевертав дрова в каміні батогом, поки не зіпсував його остаточно. І на зворотній дорозі йому довелося поганяти прутом, висмикнутим з огорожі.
— Чайник вже кипить, зараз будемо пити чай, — сказала Фенсі, риючись у кошику, який привезла із собою.
— Із задоволенням, — відповів Дік, який почувався трохи виснаженим з дороги і не бачив причин відмовлятися від чашки чаю, тим більше у такій компанії.
— Лишенько, тут тільки одна чашка і блюдце! І що мама собі думала? Ви не проти їх розділити, містере Деві?
— Зовсім ні, — відповів ввічливий юнак.
— Що вибираєте: чашку чи блюдце?
— Мені все одно.
— А все-таки?
— Якщо вам подобається блюдце, мені підійде і чашка.
— А якщо мені подобається чашка, то ви згодні й на блюдце?
— Саме так, міс Дей.
— Дякую, містере Деві. Із вашого дозволу я візьму чашку. Зачекайте-но, тут немає ложок! — вона знову пірнула в корзину і хвилини через дві-три нарешті підвела очі. — Не можу знайти ложки. Сподіваюся, це нічого?
— Що ви, звичайно, нічого, — запевнив її на все згодний Річард.
— Думаю, ложки скотилися на саме дно і десь загубилися між іншими речами. Ба ні, одна є, але лише одна. Візьмете собі ложку, містере Деві?
— Та ні. Я обійдуся й без ложки.
— Тоді я візьму. Не можу пити чай без ложки. А ви можете помішувати ножем. Зніміть, будь ласка, чайник з вогню, поки вся вода не википіла.
Дік тут же підскочив до каміна і зняв чайник.
— Лишенько! Ви так спішили, що забруднилися сажею. Чайник треба брати ганчіркою, хіба ж ви не знали, містере Деві? Що ж, не зважайте. Ходіть сюди, заодно і я руки вимию.
Вона повела його в іншу кімнату, де був таз з водою.
— У мене лише один таз, — сказала. — Ви поки підкочуйте рукава, а я за той час швиденько помию руки.
І Фенсі опустила руки у воду.
— Ой! — вигукнула дівчина. — Вам не залишилося ні краплі води. Хіба що ви принесете з криниці, а вона дуже глибока, хтозна-скільки фурлонгів[7] має. Частину води з глечика я залила в чайник, а решту — вилила сюди. Ви не проти помити руки у тій же воді, що й я?
— Зовсім ні. А щоб швидше було, з вашого дозволу я навіть не стану чекати, поки ви закінчите.
За цим словом він занурив руки у воду, і вони стали хлюпатися разом. Уперше Дік торкався дівочих пальців під водою, і треба визнати, це відчуття йому сподобалося.
— Уже й не розбереш, де мої руки, а де ваші, так все поперепліталося, — сказала Фенсі, раптово вийнявши руки із води.
— Та це нічого, — сказав Дік, — принаймні я не заперечую.
— Треба ж таке! Я забула рушник! Ну чому про рушник завжди згадуєш, коли руки вже мокрі?
— Оце ви точно підмітили.
— “Точно підмітили”. Не будьте таким люб’язним, це нудно! Ідіть сюди, містере Деві. Як думаєте, зможете ліктем підняти кришку он тієї коробки, а потім, навіть не знаю як, витягнути рушник з-під одягу? Тільки не торкайтеся речей мокрими руками, вони накрохмалені й випрасувані.
За допомогою ножа та виделки Дік таки спромігся витягнути рушник з-під муслінової сукні, не замочивши її, і навіть насмілився зробити зауваження:
— Навряд чи ця сукня вам згодиться, — сказав він, коли вони витирали руки рушником.
— Котра? — спитала міс Дей, заглянувши у коробку, в якій лежала сукня. — А я знаю, що ви маєте на увазі. Думаєте, священик ніколи не дозволить мені носити муслін?
— Так.
— Ну, я знаю, що церква не схвалює муслін, вважаючи, що він надто зухвалий і його не личить носити молодим дівчатам, які самі заробляють собі на життя. Але це ми ще побачимо.
— В інтересах церкви сподіваюся, що ви це не серйозно.
— Аж ніяк, я цілком серйозно, побачимо, — сказала Фенсі й рішуче надула губки — у цей момент вона виглядала так мило, що не розтопила б серце хіба що єпископа, священика та диякона. — Я зумію переконати будь-якого священика до сорока років.
Дік волів би, щоб вона і не думала переконувати ніяких священиків.
— Мені вже не терпиться скуштувати вашого смачного чаю, — сказав він невимушено, але водночас досить стримано — як людина, яка посідає проміжне становище між гостем і співмешканцем, і мрійливо подивився на своє блюдце.
— Та й мені теж. Нам ще щось потрібно, містере Деві?
— Здається, більше нічого, міс Дей.
Перед тим як сісти, Фенсі виглянула у вікно, де Розумниця з насолодою щипала соковиту траву.
— Схоже, нікому нема до мене діла, — стиха мовила дівчина, задумливо дивлячись на небо.
— Ну чому ж? Схоже, містеру Шайнеру є, — ображено мовив Дік.
— А, так, я й забула. Йому точно є діло, — побачивши, в яке русло повернула розмова, Дік вже пошкодував, що взагалі згадав Шайнера.
— Колись і вам буде до когось діло, містере Деві, — з почуттям промовила Фенсі, дивлячись прямісінько Дікові в очі.
— Так, буде, — палко мовив Дік, зустрівши її погляд, однак вона відразу відвела очі.
— Я просто, — швидко заговорила Фенсі, тим самим завадивши Діку, який уже було вирішив зізнатися у своїх почуттях, — я хотіла сказати, що ніхто не йде подивитися, приїхала я чи ні, навіть священик.
— Якщо ви хочете його побачити, я можу заїхати до нього, от тільки чай доп’ю.
— Ні, ні! Не кличте його сюди, принаймні поки тут такий безлад. Священики своєрідний народ, а якщо у домі безлад,
